очень нудно 
41 
— Та ні, я тільки співати настроїлася, — Раїса їй. І як затягне:
- Оженився у петрівку
- Та взяв дівку-семилітку.
- Узяв дівку-семилітку,
- Не вимете хати влітку.
- Треба няньку, треба мамку,
- Ще й до печі куховарку.
- Поки діжку замісила,
- Свиня двері розносила.
- Свиня двері розносила,
- Дівку в діжі утопила.
- Прийшлось волів нанімати,
- Дівку з діжі рятувати.
Зупинилася, Катерині у вічі:
— Ну що, доню? Гарно я співаю?
Катерина — німа од страху.
Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси:
— Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш?
Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі — геть скажені.
— Будеш мені парою… — мамці, і як зарегоче!
Татко Раїсу за руку — та до дверей: — Іди собі… Не буде вже сьогодні пісень. Наспівалися… Раїса вирвалася — ніхто й чхнути не встиг. Плигонула, за Катеринину шию вчепилася:
— Курво малолітнє… Я тебе розіпну… — ридає.
Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: — Ідіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на всіх.
— Та не на всіх, — каже Ничипориха. — Тільки на твою Катрусю. — І до Катерини: — Може, ти щось знаєш, Катя?
Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого!
— Ні… — Катя прохрипіла.
Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися.
— Та йдіть уже! — татко гримнув.
— Таж теє… — Ничипориха вставилася. — Щось воно не те… Мамка зметнулася:
— Та ви себе, Ничипорихо, згадайте… Усім селом вас від доньчиної труни відтягували… Ідіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли — на вчених глянула. Сидять, як дві миші.
Тільки очима лупають.
— Дивовижно, — Денис каже, а мамка йому:
— Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять?
— Та ні.
Ледь повкладалися.
Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить.
— Посиджу з тобою, доню… Катерина плаче, шию руками тре:
— Болить…
— Лежи, лежи тихенько, — мамка їй. — Завтра зранку до баби Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було.
— Добре…
Трохи заспокоїлися, мамка й питає:
— Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може, знаєш щось про Сашкову загибель…
— Нічого не знаю, мамо, — прошепотіла, очі заплющила.
Хай краще мамка думає, що спить донька.
Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі — дядько Роман. Посивіле волосся куйовдить, озирається… «Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?» А вона йому ніби відповідає: «Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я малолєтка дурна! Так воно вийшло… Та й мамка не спить».
Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. — Їжте, гості дорогі, — всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося.
— А як Катеринка? — спитав Денис.
— Та лежить… — мамка каже. — Онде трави принесла, зараз запарю. Перелякалася дитина. І гостей з хати випроваджує. — Ідіть на курган, поки погода є… А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди… Ігор із Денисом вийшли на вулицю Імені Леніна. Біля колодязя — Ничипориха. Манить їх до себе.
— Ой-ой! Усього було у Шанівці, а такого ще не було! — шепоче. — От ви люди вчені… Скажіть: хіба таке може бути, щоб дівка хлопця до смерті довела своїми витребеньками…
— Що сталося? — Ігор питає.
— Ой, усе село гуде… Катька у всьому винна.
— У чому? — Денис їй.
— У смерті Сашка.
— Що вона зробила? — не повірив Ігор. — Таке симпатичне дівча. І наївна… Скільки ж їй років?
— Років вистачило, щоб розпусту придумати і хлопців підманити, — Ничипориха шепоче. — Притягла звідкись інструкцію… Узяла шприца і напустила хлопцям у їхнє єство парафіну… Отака сучка! Вбити її мало!
Учені почервоніли.
— Хіба в це можна повірити? Катерину, мабуть, іще й не цілував ніхто, а ви таке кажете, — Ігор відповідає. — Ви б, Ничипорихо, не соромили дівчину дарма.
— Пліток не розпускали, — Денис докинув.
Ничипориха губи підібрала:
— А я вам це для діла кажу… Хочете й далі пісень співати — вибирайтеся від Льоньки з Дариною. Шанівці тепер до них увечері ні за що не прийдуть. Можете в мене зупинитися, я не проти.
41 
