очень нудно 
45 
— Кому? — Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. — І тобі, люба доню. І… Романові, старому паскуднику.
Катерина — мамці в ноги:
— Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке… Сашка… А ти… таке страшне кажеш.
Мамка Катерину з підлоги підняла:
— Кажи вже всю правду, бо помру від горя! — прошепотіла так гірко, що Катерина перелякалася.
— Нема чого казати, матусю. Люблю його. І він мене. От і все.
— Як це?! — мамка питає. — Ти дівча мале, а він дядько старий. Кажи правду — занапастив тебе? Де це сталося?
— Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися…
— Боже милостивий! — мамка розридалася. — Що ти кажеш, доню?!
— Святу правду, мамо! — І коли ж устигла його полюбити?! — мамка все не могла до тями дійти. — І сама не знаю. Але мені крім нього ніхто не милий.
А Сашка… Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?!
Це він усе до мене чіплявся. Казав: «От виповниться мені шістнадцять років, і я тебе, Катя, за дружину візьму». А я від нього… Їй-богу, мамцю!
— Утекти, чула, хочеш? Мене покинути…
— Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була… Оце в гості приїду, гостинців навезу!
Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину — лясь!
— А ти, я бачу, вже все й придумала…
— Мамусю, ти ж мене ніколи не била, — і ридма ридає. Мамка її обхопила — і собі плакати:
— Доню, що ти накоїла?
— Мамусю, а можеш і бити… Однаково. Люблю його. Сама казала — дівці треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу.
— Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов.
— Як не знаю? Знаю, знаю…
— Дитино…
— Би бігти до нього! І все.
— Боже…
Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:
— Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?
Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:
— Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?
Мамка сльози втерла.
— Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…
— Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?
— Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?
— Добре. — І… з Романом поговорю.
— Навіщо?
— А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.
— Таткові не кажи поки.
— Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.
— Добре. — І Романові скажи — хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.
— Добре.
Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: — І як би ви оце жили?!
Катерина зачіпки не розчула:
— У щасті, матусю!
Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.
— Що тут за революція? — спитав, а баби хором:
— Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята!
Залусківський здивувався.
— Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать.
— Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! — аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: — А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився.
— У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно?
— А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.
— Куди? — Залусківський зміряв бабу оком.
— До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав:
— Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?
— Оце діло! — зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. — Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені…
— Ти нас усіх переживеш, — відмазався Залусківський і пішов до свого дому.
Відпочити хтілося. Втомився.
Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав:
— Рипнешся — придушу. Виконаєш усе як треба — місяць пити будеш.
— Дай зараз хоч сто грамів! — проскиглив чужий.
Залусківський — невблаганний:
— Терпи, падло, — порадив. — Увечері прийду.
Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, — три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що…
45 
