очень нудно 
48 
— Брехня! — мамка аж хрипить. — Брехня, на іконі святій присягаюся!
— То хай вийде, — Раїса до мамки йде. — Хай мені у вічі подивиться… І мамка — до Раїси:
— Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш — убий мене!
— Сергій признався… — Раїса кричить і далі до мамки. — Сашку твоя курва підговорила, а Сашка… Сергія…
— Сашка?! Сергія підговорив?! — мамка засміялася не грудьми, не повітрям — нервами. — Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж знають — дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не чіплявся. Добра дитина була! І стали — одна перед одною. А шанівці — в стороні.
Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.
— Добра! Добра дитина, — заплакала Раїса. — Золота дитина! А твоя… твоя…
Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:
— Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:
— Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере.
— Синочок мій… Синочок…
Мамка на шанівців зиркнула.
— Нам сюди Сергія треба! — крикнула. — Сергія! Ми з нього правду випитаємо.
Шанівці загомоніли.
— Мо', Тамарка збрехала? Сергій — шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька — добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою — до Тамарки:
— Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… — І Тамарка оце наливає всім без міри! — Ничипориха метикує. — Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали!
— Та ви що! — Тамарка — задки, задки. — Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені — в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде.
— От і добре, що не буде, — Ничипориха крикнула. — Нащо погане сім'я плодити?!
Тамарка на юрбу плюнула — і геть.
— Щоб ви усі крізь землю провалилися! — кричить на ходу. — Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам…
А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв.
За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси навколішки впала:
— Не плач, голубонько. Не рви серця…
— Прости, — прошепотіла Раїса.
Мамка сльозу змахнула.
— Ох-хо-хох! — зітхнула. — Якби ж то все просто було…
Якби ж… Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо… Ходімо до мене. Вип'ємо. Сашку пом'янемо. Золота дитина була…
Раїса піднялася, пішла за мамкою.
— А Катерина де?
— Сховала я її від гріха подалі, — мамка каже, а Раїса — знов у сльози:
— А я свого, бач, не вберегла…
Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту.
— Брехуха! Брехуха! — верещить Ничипориха. — Як ми тобі, Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки.
Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір Тамарчин — із іншого:
— Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається:
— А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас наговорювати!
— А ти бачила?! — Алка кричить. — Ти свічку тримала?
— Тримала! — б'ється Ничипориха.
Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс:
— Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, — гримнув.
Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде:
— Аби так працювали, як революції мені тут робити… Ідіть уже по хатах!
Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається. Раптом — рота роззявила, долонями себе по щоках — лясь:
— Ва-а-аня! — як загорланить. — Ваня, дивися! То ж копа твоя горить! Копа… Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося:
— Копа горить! Копа… Копа…
— Копа горить, — зблід Залусківський. — От курви чужі!
Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів — згорить швидше, ніж вони дістануться. А не бігти — не могли.
Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти — як ти — як ти, мамцю…
Так захекалася, що впала. А копа — он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й ножа Раїсі не простягнула.
48 
