очень нудно 
46 
— Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! — гарячкував Денис. — Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати…
— Прати руками, — додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла.
— Нормальне життя, — відказував татко. — А що там у вашому місті?
— Культура! — запевнив любитель народних пісень Денис.
— А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? — здивувався татко.
— Ні, до вас не по культуру, — уточнив Денис. — По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті…
— Значить, традиції — це не культура? — загнав татко вчених у глухий кут.
— М-да, щось ми заплуталися, — визнав Ігор. Денис не здавався:
— Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я.
— Як це? — татко пхикнув. — Як пісні — так гарні, як традиції — так погані.
— Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати — від чого згинув… Не повірять! Бо — дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.
— Та нічого з нею не буде, — відказав татко похмуро.
— А як буде? — сіпнув його Денис.
— Поки я живий — не буде, — твердо повторив татко.
— Та ви ж один, Льоня! — крикнув Денис. — А їх — ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.
Татко голову опустив:
— Хай тільки спробують. Пошкодують…
— Ця розмова не має сенсу! — вигукнув Денис. — Ви мене не розумієте!
— Та чого ж, розумію, — сказав татко. — Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото…
Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів.
— Та звідки ви таке взяли?! Я до селян — із усією повагою! Серце за вас усіх болить!
Татко кинув валізи на землю:
— Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг?
Учені заніміли.
— Ми заплатимо… Дарма ви сумніваєтеся, — забелькотіли обидва.
— Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! — всміхнувся татко. — Я — з повагою… А ви… гроші…
— Льоню, ви все неправильно зрозуміли! — Денис йому. І — по кишенях.
Татко потилицю почухав, але гроші взяв.
— От йо… з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав.
— Бачите? Гарно цвіте! Листя — і зелене, і червоне. Гілки різні — і прямі, і криві, і малі, і грубі. Оце ви і є. Культура ваша. А якою їй бути — тільки коріння знає. Оте саме, що у землі, у багнюці, без повітря, без кольорів. У чорному поті. Знай трудиться, аби гілки з листям на світ витріщалися!
Зітхнув.
— Прощавайте, чи що… Пішов геть. Ігор із Денисом — не отямляться.
— Господи! Скільки ж сили у ньому… Працює, мов раб, світу не знає, газет, мабуть, ніколи не читав, а таке каже… Аж волосся дибки! — Денис мовив.
— Він таке сказав, про що все життя розмірковувати можна, — відповів Ігор.
— Ми з тобою — листя… Повитріщалися — і все? А повинні ж щось і корінню віддати. Чи не так?
— У ботаніці- безперечно, а в людському середовищі…
— Ми з тобою поки нічого не віддали.
— Ніхто не віддає. Тільки беруть… — Ігор раптом засміявся. — Отак іще трохи — і зі звичайного дерева ми перетворимося на… ананас.
— На ананас? — Денис ніяк не міг відстежити логіку друга.
— Так, на ананас. Без коріння — і не живе, і не всихає. Чубчик із листя іржавий їжачить… А смаку й нема!
— А я про страшний парадокс тут подумав, — Денис сів просто на валізи, закурив. — Брате! Якщо всі гілки й усі листочки будуть справедливо віддавати корінню частину корисного, потрібного, важливого… Коріння все одно… Розумієш, усе одно коріння залишиться у чорній землі! Без повітря, без світла! Без надії.
— Чому ж без повітря? Чому — без надії? Коріння стане сильним. Повітря, світ і надію — листочки з гілками подарують. А коріння… Коріння ще більше із землі візьме.
— Але ж — у землі й лишиться!
— Чого це тебе так жахає? Кожному — своє місце. Нам, листочкам, летіти за вітром, корінню — землі триматися. Мене інше лякає…
— Що?
— Зв'язок порушився. Я не відчуваю зв'язку між листям і корінням, а він же повинен бути. Повинен, інакше не буде дерева!
— Не розумію…
— Чого ти не розумієш?! — Ігор сів поряд із другом. — Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися — і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні — як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки — чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!
46 
