33 
— Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.
***
Степан накинув ремені акордеона на плечі…
— Українська народна пісня «Гандзя», — прошепотів урочисто.
Денис кашлянув.
— Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…
Товариство задумалося.
— «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… — посипалося.
— Знаємо, знаємо, — розгублено усміхався Денис. — Ці пісні всі знають…
Аж чують — хтось із-за комбайну:
- — Через село гусак летів,
- А мене кожен хлопець хтів.
- Через село на долину,
- Пусти, мамо, бо я згину…
Денис підскочив.
— Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:
— То жінка моя! Дарина… І гукає:
— Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.
Мамка підійшла. — І чого у траві сидіти?
— Нам би кімнату найняти, — Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.
— А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже.
— Так теє… — татко, а Ігор поспіхом:
— Ми заплатимо.
— Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.
Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:
— А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.
— Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.
Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні його — Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій — зім'ятий папірець…
Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.
— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.
— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.
— Романе, — чує. — Я тут подумав…
Підняв голову — Залусківський стоїть.
— Вип'ємо? — Роман питає.
— Давай.
Роман приніс пляшку, дві стопки.
— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.
— Спасибі тобі… — Роман каже.
— Та ти що!
— Льонька казав, ти дощок дав.
— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…
— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.
Дихати не можу…
— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.
— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…
— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?
— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.
— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі.
— Не тре' мені того поля.
— То продай.
— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.
— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…
Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.
— Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, — розсудила Людка.
А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.
— По тебе, — видихнула Людка.
— А навіщо татко валізи їхні тягне? — Катерина зовсім розгубилася.
Мамка Катерину помітила.
— Доню, а ходи до мене. Гості в нас.
Катерина до Людки обернулася.
— Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…
Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.
Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла — і протверезів раптом. А в очах — темне провалля…
33 
