34 
Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», — здогадався.
Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все — одне до одного.
Зітхнув — мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.
— Що ти робиш?
— Синочку понесу завтра…
— Не тре' йому вже цього.
— Ще й як знадобиться, — Раїса шепоче.
— Лягай поспи… Звалишся, що буде?
— Однаково, — каже.
— А де корова наша? — Роман питає.
— У Ничипорихи.
— Я, мабуть, завтра на копу піду, — Роман їй. — А ти корову додому прижени.
— Як тобі корови треба, то й прижени, — Раїса каже. — А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…
Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.
— Чи їсти хочеш?
— Сашкові зберу.
— Ну, збирай, — сів біля столу.
Упоралася, торби в руки вхопила — і до дверей.
— Піду я…
— Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? — Роман жінку за руку вхопив.
— Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.
Він міцніше вхопив.
— Не пущу!
Раїса торби кинула та — на Романа. Вчепилася чимдуж.
— Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!
Пусти… — захлинається.
— Рая, схаменися, — просить і не відпускає. — Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо.
А вона своєї:
— Пусти мене до дитини…
До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї — мертва… Геть мертва!
— Ти тут полеж трохи, а я піду, — каже, а чорне провалля стоїть перед очима. — Справа в мене є. Скоро повернуся.
Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.
Ніч — як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.
До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.
У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.
— Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину… — шепотів. Потім відкрив каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув.
— Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, — прошепотів затято. І пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище.
Були б люди поряд — задивилися б.
Катерина аж ротик привідкрила від захоплення — так цікаво оповідали чужі люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною «городських» слухали.
— Ви будете курган розкопувати? — запитала дівчина.
Гості переглянулися.
— Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба… Ми спробуємо тільки зрозуміти, що в кургані може бути, — уникнув прямої відповіді Ігор.
А татко — тямущий, його не проведеш.
— А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? — каже.
— А чого питаєте? — Ігор йому.
— Так, думаю, мужиків би вам привести… 3 лопатами. Як заплатите, вони вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять.
Учені пожвавішали.
— Обов'язково заплатимо! Обов'язково! — наввипередки.
— А по скіко? — ох і діловий татко. — По десять гривнів заплатите?
— По двадцять! — Денис каже.
Татко руки потер:
— Хоч зараз піду копати! — каже. — І жінка піде. І донька… Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу?
Мамка з кухні виглянула.
— От якби копати години з десятої, — просить. — Ми б ранком усе по господарству встигли зробити.
— Ми не проти, — Ігор каже. — Хоч відіспимося тут у вас на природі.
По руках ударили. Мамка сяє.
— До столу, до столу… На поминках — яка радість? Щось перехопили — і з двору. А ми вас зараз почастуємо.
— А… — Ігор розгублено.
— Умитися? — мамка здогадалася. — То я вже й води нагріла. Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо… Рушничок чистий. Мийтеся. Ігор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню.
— А де ж тут…
— Зараз, зараз! — мамка йому.
Стола відсунула до стіни, табуретку — посеред кухні, на неї — таз.
34 
