очень нудно 
54 
Чує — Катерина шепоче:
— Люблю вас, дядьку Романе…
— Матір Божа! — жахнулася баба і застигла при стіні біля кімнати.
Катерина схилилася над Романовим обличчям. Сльози втирала, а одна сльозинка зірвалася… І прямо на щоку чорну під марлею червоною. Крап! Наче Бог змилувався, дав чоловікові хвилю тями.
Він очі розплющив. Вона аж задихнулася. Рота рученятами закриває, трясеться.
Він прошепотів ледь чутно:
— Мовчи…
— Що? — вона перелякалася ще дужче, не розчула. Нахилилася ближче, шепоче:
— Рідненький… рідненький. Самий дорогий… Не помирайте… Хіба для того я вас із палаючої копи витягла, щоб ви померли? Благаю, живіть… Він ізсилився:
— Мовчи… Русалонько…
— Як же мовчати? Люблю вас більше за життя, — шепотіла, як у гарячці. — Сонце моє, кохання моє… Хто ж мене обніме?
Хто поцілує?.. Не помирайте… Не помирайте, дядьку Романе. Мені однаково. Хоч би й інвалідом лишилися… Буду біля вас. На крок не відійду, тільки не помирайте.
Романові очі блиснули. Чи сльоза, чи горе засвітилося.
— Нікому… бо…
— Мовчіть, вам говорити важко. Я тут буду. Нікуди не відійду. Чуєте? Ніхто мене від вас не віджене. Сонце моє… Радосте моя…
Роман вдихнув — раптово, із зусиллям:
— Люблю тебе… — прохрипів і замовк.
Катерину як кине від ліжка:
— Та ні… Ні! — шепоче.
На підлогу впала. Голову руками обхопила. Потім підскочила — із хати. Повз Ничипориху — і не помітила баби.
А баба навшпиньки до кімнати, ніби це за нею хтось слідкує. До Романа нахилилася. Пальця йому під носа підставила.
Насупилася. Дзеркальце взяла. Знову під ніс Романові підсунула. Чисте дзеркальце. Не спітніло.
— Відмучився, — сказала спокійно.
У бік кухні зиркнула. Груди обвислі поправила, кашлянула, щоб не хрипіти, і загорланила:
— О-о-ой! Помер… Ромчик помер… Помер… Залусківський у кухні Раїсу підхопив, у двері ногою — грюк!
— Чого ти кричиш, стара відьмо! Ще одну зі світу звести хочеш? Чого там товчешся? Не допоможеш уже Романові! Ходи сюди! Раїсі поможи, а я піду… Тре' про похорон подумати.
— Ой, Ваня, який же ти золотий чоловік, — усе на тій самій ноті прокричала Ничипориха. Із двору вже заходили шанівці. Хто плакав, хто зітхав.
— Давайте мені тут… щоб усе нормально було, — гримнув Залусківський. — Скоро повернуся. І Льоньку знайдіть. Хай би Романа обміряв і труну лагодив.
— Льонька в запої, — сказав Федько. — І без нього труну зробимо…
— От бля! — рипнув зубами Залусківський. — Він же мені кролів забити обіцяв… І пішов.
Катерина бігла — світ за очі.
— Помру… Помру… — ридала. — Не хочу жити… Не хочу!
Бідненький мій… Ріднесенький… Любий, любий…
Упала за селом. Неподалік хати покинуті повипиналися в ночі. Як надгробки. Хіба що хрестів нема. На спину відкинулася.
— Буду лежати, поки не помру, — прошепотіла.
А в думці — Роман. Очі сині, волосся геть не сиве, а чорне, кучеряве. Усміхається. «Русалонько… люблю тебе». — І я вас, дядьку Романе, так люблю, так люблю… — шепоче.
— От кугутяра! Додай іще хоч трохи! — раптом серед ночі. Та близько десь. Біля хати малої покинутої.
Катерина від страху скрутилася. А в голові: е-е-е, та це ж голос чоловіка чужого! І слівце оте незвичне — кугутяра. Він копу підпалив! Він дядька Романа згубив. І ще страшніше стало.
— Що я обіцяв, те ти й отримав, — відповідає хтось чоловікові чужому.
Упізнала. Залусківський відповідає. Точно.
Катерині дух забило. Що це? А чужий своє:
— Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. — І так забагато, — Залусківський йому. — Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.
— А ти мене не лякай! Я не лякливий, — чужий сичить.
— Та добре, добре… — Залусківський лагідно. — Давай вип'ємо. Справу зроблено…
— Так воно краще буде, кугутяро, — процідив чужий. — Наливай…
Катерина голову від землі відірвала… Бачить — сидить на камені чужий чоловік. Перед ним — Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.
— Зараз закусь дістану із сумки.
Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.
Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. — І ти мене не лякай, — сказав Залусківський. До чужого нахилився.
54 
