очень нудно 
64 
Дарина чоловіка обійняла:
— А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…
Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці — й тихцем, тихцем геть. «Боже, який же кмітливий цей Іван! — вражалася. — Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули».
До кіоску свого дійшла — вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло — кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.
Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:
— Встигну!
Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.
Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.
— Отже, вісім, — міркувала Тамарка. — А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.
— Яких же п'ять? — сама собі. — Та не п'ять зовсім! П'ять — це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім'ї продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.
Дві хвилини, сто гривень і пляшка — такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.
Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.
Залишилися Дарина з Льонькою, у яких — Тамарка чула на власні вуха — Залусківський паїв викупати не схотів. Бач, образився. Віжка під хвіст потрапила. А Тамарка — не з образливих.
Дарина з Льонькою ладнали з обгорілих дощок який-не-який дах для корови та свиней.
— Я до вас із розмовою, — гукнула Тамарка.
— Пішла геть, підлото! — Льонька як стояв із молотком, так і пішов на Тамарку.
— Хочу купити ваші паї земельні! — встигла оголосити Тамарка, перш ніж відскочила на безпечну відстань.
— Ну, заходь! — сказав Льонька, а Дарина всміхнулася гірко:
— Уже вибачай, Тамарочка, що до хати не кличемо. Не прибрано в нас!
— Та годі вже, Дарина! — Тамарка їй. — Усім погано, не тобі одній. Онде кожен собі думає, куди податися.
— А ти, я бачу, не дуже сумуєш…
— Я просто рук не опускаю! — відказала Тамарка. — Якось перезимуємо у Федькиної сестри в Килимівці, а весною вже будемо думати, що далі робити.
— А нам нема де зимувати, — заплакала Дарина. — І дитина пропала. Геть пропала. Де її тепер шукати?
— От я й кажу, — Тамарка своє. — Продайте мені ваші паї… Я добре заплачу. Не те що Іван. У вас земля є. Однаково не обробляли. Тепер вона вам зовсім ні до чого. Одна морока.
Льонька зітхнув:
— Страшно… без землі.
— А без хати не страшно?
— Хату поставимо. Мо' пошукаємо покинуту, що ще не зовсім розвалилася. А як землі не буде, то…
— То що? — Тамарка їм.
— Хто я буду без землі? — Льонька.
Тамарка руками — плеск!
— Ну й дурні ви, їй-бо! — звилася. — Я вам живі гроші пропоную, а ви за бур'яни чіпляєтеся… Онде поїдете, Катерину свою відшукаєте, заживете у місті без турбот.
— А корову і свиней куди? — Дарина їй.
— Заріжете і продасте, — Тамарка повчає, ніби мамка перший день на селі. — Знову ж — гроші. Та погоджуйтеся вже, бо терпець уривається. Піду, не повернуся. Будете колупатися у своїх бур'янах, поки…
— Добре, — видихнув Льонька. — Скільки даси? Дарина не встигла й слова вставити. Нараз усе обкрутили, і гроші з Тамарчиної долоні перекочували до Льонькиної.
Дарина ледь не луснула з досади. Тамарку наздогнала:
— Нащо ти, голубонько, чоловікові гроші віддала? Проп'є! — смикнулася.
Тамарка їй:
— Таж Льонька — ґазда!
— От паскуда, — прошепотіла Дарина. На подвір'я — а татка вже й сліду нема.
— Оце ми дохазяйнувалися, — заплакала. І пішла далі корові зі свинями дах лагодити.
Тамарка йшла попелищем і всміхалася. «А непогана я учениця! — думала. — Перепродам паї Залусківському, мені вони — зайве. Я людина торгова… Кіоска відкрити й горілкою торгувати можу де завгодно».
Залусківський, хоч Алки й лякався трохи, та Тамарчин настрій іздалеку побачив.
— Піду… — кинув жінці.
— Куди? — похмуро запитала Алка.
64 
