очень нудно 
63 
— Цитьте мені! — гаркнув Іван Залусківський від своєї згорілої хати.
Собаки замовкли, а виття не припинилося. Баби і вітер — симфонія…
Залусківський озирнувся навкруги…
Села не стало. Ніби й не було ніколи. Півтора десятка справних хат вигоріли до останку. Вулицею Імені Леніна бігали перелякані кролі, за ними ганялися шанівські коти із собаками, блукали отетерілі, мов конопель нажерлися, корови, сахався від усіх кінь Голубчик. Тільки свині спокійно рилися в кучугурах і все щось жерли, трясця їх матері. І постамент — білий, оливною фарбою ще влітку вкритий. Чому його вогонь не торкнув? Стоїть — нову колгоспницю на свою голову чекає.
Шанівці, чорні, як біда, вешталися коло своїх згарищ. Хто вив до хрипу, хто намагався відшукати хоч щось уціліле.
— Добре, бля, хоч бомаги врятував! — рипнув зубами Залусківський.
Пішов до вантажівки, куди Алка закидала все, що вдалося врятувати від вогню.
— А все твої каверзи! — кинула Алка чоловікові.
— А ну цить мені, дурна, — процідив Залусківський.
Алка зиркнула — ніби вогонь не хату, а її саму випалив.
Не змовчала, як завше. Плюнула чоловікові під ноги:
— Сам мовчи, бо як вріжу помежи очі, то й перекинешся, — одказала спокійно.
На вулицю глянула:
— Чи онде Льонькові з Дариною допоможу. Зараз вони тобі ребра перерахують.
До вантажівки йшов Льонька. За ним Дарина шкандибала, за бік рукою трималася. На Льонькові капелюх фетровий, ватянка й чоботи — усе, що врятував. Дарина в халаті, вовняною хусткою обмоталася, а на ногах — калоші.
Залусківський голову опустив, на Льоньку з Дариною — спідлоба:
— Не до вас мені…
— Судити тебе зараз буду! — крикнув Льонька.
Та так крикнув — луна пішла.
Шанівці, як ті примари, від згарищ відриваються… На крик повзуть. — Іди геть, Льонька… — шепоче Залусківський. Очі люті.
— Чужого найняв копу підпалити? Найняв! — бризкає слиною Льонька. — Роман у тій копі через тебе загинув? Загинув!
Чужого вбив за балкою? Вбив! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото!
— Ти, Льоня, часом не п'яний? — прохлипала Ничипориха.
— Залусківський у всьому винуватий! — крикнув Льонька. — Село — під корінь, аби ніхто не взнав, як він Романа згубив, а Романову землю до рук прибрав.
— Яку землю? — гукнув Федька. — Оті бур'яни, що з Івановим полем межують? Таж Ромка її однаково обробляти не міг. Дарма ти, Льоня, на Івана намовляєш.
— Еге ж! Мені, приміром, теж тепер та земля — як мертвому кадило, — піддакнув Людчин батько.
— Ми до міста поїдемо! — вискочила Людка. Без суму.
— Ви мені зуби не заговорюйте! — крикнув Льонька. — Івана судити треба! До міліції його, виродка! Хай за все відповідає по закону.
Залусківський кашлянув.
— Може, хоч останнє слово даси, якщо ти, Льонька, в нас тут прокурором став?
— Дулю тобі, а не останнє слово! Загнав мою дитину світ за очі! Де нам тепер її шукати? Як нам тепер жити? Ні хати! Ні двору! Голі й босі залишилися… Залусківський знову кашлянув.
— Ну, то й теє… Оце, що ти зараз наварнякав, — твоєї паскудної дівки вигадки! Тягалася з Романом! Ось яка у нас правда! Та хай її Бог судить! Романа Бог покарав — і її покарає…
Ми усі й так через них постраждали.
Льонька кинувся б до Залусківського, та Дарина у ватянку вчепилася:
— Льончику!
Залусківський криво всміхнувся.
— А про землю… Я тут подумав… Хочу допомогти всім.
Хай воно мені й невигідно, та вже дуже велика біда…
— Що?! Що?! — приклала руку до вуха глухувата Людчина мати. — Як ти допоможеш, Ваня?
— Можу ваші земельні паї викупити. От і буде вам якась копійчина, щоб на новому місці влаштуватися.
— На новому? — Дарина насупилася. — А ми звідси нікуди не збираємося!
— Та замовкни вже, Дарина! — зашипіли на неї шанівці. — Дай розумного чоловіка послухати! А скільки за пай даси? Скільки, Іване?
Залусківський ніби не чує. До Катерининого батька підійшов:
— А в тебе, Льонька, я пай не куплю! Подихай разом зі своєю поганою дочкою і жінкою дурною…
Льонька розмахнувся, та тепер у нього не тільки Дарина, а й із десяток шанівців учепилося:
— Та досить тут баламутити, Льонька! Як не зупинишся, покалічимо й не пожаліємо! Мало тобі? І до Залусківського — благають:
— А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!
63 
