очень нудно 
61 
— Паліть! — спокійно сказав Залусківський. — Викуріть малу стерву з хати. Ми їй жопу розірвемо!
Мамка татка відштовхнула, побігла до сараю. Вила вхопила. Стала перед хатою.
— Ой! Ви тільки подивіться! — заверещала Ничипориха. — За ікону вже не хапається! Вилами поколоти нас вирішила! Стерво! Стерво! І дочка твоя — стерво! Закрутила голову і Сашкові, й Романові. Згубила хлопця! Згубила чоловіка, падлюка… Тепер, мабуть, ворожить, аби все село повиздихало! Татко аж протверезів.
— Що вони кажуть, жінко? — мамці.
— А брешуть, — твердо відказала мамка. Очей із односельців не звела.
Татко насупився.
— Чого брешете?! — вигукнув. Із юрби полетіла лайка. Залусківський занервував.
— Ану цитьте! Сказав же — досить слів! Паліть хату! Катьку сюди давайте, а Льоньку з Даркою женіть геть! І вітер — як батогом: геть, геть, геть!
У татка аж щелепи заходили від люті:
— Та ти хто такий, щоб мою хату чіпати, йо… — загорлав — і до Залусківського.
А юрба ніби чекала. Зірвалася! До хати. Мамка кричить і вилами розмахує. Татко під Залусківським матюччя гне та у пику, у пику його. І вітер. Вітер ходить! Темно. Зовсім не видно. Тільки чути, як по мамчиній із татком хаті сусіди шастають — Катерину шукають.
— Нема її в хаті! — гукнув хтось.
Залусківський від татка відірвався — командує:
— Ми тут розберемося, а ти, Федька, візьми когось і пошукайте малу курву за селом. Ох, знаю, любить вона у копах ноги розсувати.
Федько друзяк гукнув, побігли за село. Аж — ніби день.
— Хата горить, будьте ви прокляті! — закричала мамка, а Тамарка з Раїсою її за грудки трясуть:
— Де твоя курва?
— Хата! Льончику! Хата горить… — кричить мамка.
— Ах ти ж паскуда! — татко вчепився у Залусківського. — Я тебе закопаю!
— Не закопаєш! — прохрипів Залусківський. І вітер. Вітер ходить. Із хати — на сарай. Корова заревла.
Свині верещать.
— Худобу рятуйте! — крикнула Тамарка. — Худоба ж ні при чому!
Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями метушилися.
А тут — Ничипориха. Як завиє:
— Горить… Хата горить!
Шанівці не зважають — на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю підігріти.
А вітер… Вітер ходить. Із сараю — на сусідню хату. Із сусідньої — далі…
— Шанівка горить! — тоненько заверещав Тарасик-першокласник.
Бігла Катерина, бігла — страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася — над селом заграва. І у вуха ще дужче — гу-у-у-у-у!
За курганом біля кущів присіла.
— Матусю…
Скільки так просиділа? Чує — голоси:
— Федька, а ти б хотів малу Катьку… того? — і голос — ніби батька Людчиного.
— Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, — Федір відказує. — А щоб у те худе коромисло… Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в хаті, щоб не крутила задом. І — до кущів.
Катерина як закричить!.. І — геть по кущах і ямах.
— Та он вона, бля! — крикнув Людчин батько. — Хапай її!
Хапай!
Катерина мчала чимдуж і кричала — Бог рота не закривав. Кричала, як скажена, од страху. А мужики поночі — на той крик. І все ближче, ближче…
До лісочку за курганом добігла — задихнулася. Нема крику.
Впала, поповзла. Завмерла.
— Тут вона, бля! — чує голос Федора. — От паскуда! Нема чого робити, як бігати за нею по всьому лісові! І не хтів, а тепер, як доженемо, то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати…
Помовчав. Іще раз — Людчиному батькові:
— А що, куме, вставимо?
— А чого ж… Мені — хоч корові в зад… — той. Мужики розреготалися.
Катерину — ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила — і бігти.
Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.
Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.
Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею — мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.
— Мамка вб'є! — заплакала. — Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.
Одяглася. Знову заплакала.
— Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:
— Овва! Та тут мама на півроку наскладала!
Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла… Посміхнулася. Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі сріблястим комірчиком, штані джинсові… -… З вихилясиками, — згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.
61 
