135 
Гості та домашні Елронда довго ще стояли у сутінках і дивилися, як виходять Хранителі. Ніхто не сміявся, не співав; тільки тихі побажання доброї дороги проводжали їх. Нарешті вони звернули убік і зникли в ночі.
Подолавши міст, загін повільно піднявся звивистою стежиною з глибокої долини Рівенделлу на височину, де тільки вітер посвистував у вересі. Унизу мерехтіли вогники Останнього Світлого Притулку; кинувши на них останній погляд, Хранителі попрямували геть.
Біля Бруїненського Броду вони зійшли з дороги і, звернувши на південь, пішли вузькою стежиною по горбкуватій місцевості. Їм треба було дотримуватися цього напрямку багато миль і днів. Безплідна, нерівна земля тут була менш пристосована для мандрів, ніж зелені долини Великої Ріки по другий бік гірського пасма, але зате й ворожих очей було менше. Досі шпигуни Саурона рідко бували в цих відлюдних краях, а стежини були відомі лише ельфам Рівенделлу. Попереду загону йшли Гандальф та Арагорн, що добре знав ці місця й намацував шлях у темряві. За ними ланцюжком тяглися інші, останнім гостроокий Леголас.
З перших днів подорожі, важких та безрадісних, Фродо запам’ятав тільки вітер. Минали похмурі дні, а крижаний вітер все подував з гір, і ніякий одяг не захищав від його безжальних поривів. Хоча всі були добре одягнуті, ані на відпочинку, ані в русі не вдавалося врятуватися від нестерпного холоду. Опівдні вони зупинялися й лягали спати, але погано спалося у вирвах або під кущами терену. Увечері дозорні підіймали сплячих; розводити багаття зазвичай не ризикували, а тому обідали понуро, всухом’ятку і вночі вирушали далі, намагаючись триматися напрямку на південь.
Спочатку гобітам здавалося, що рухаються вони не швидше за слимака: йдуть, йдуть, йдуть, а нікуди не приходять; день у день довкілля не змінювалося. Але гори невпинно наближалися. На південь від Рівенделлу вони підіймалися все вище, вигинаючись на захід, а біля підніжжя пасма ще ширше розляглася смуга голих пагорбів та глибоких ущелин, в яких ховались бурсаки. Стежини зустрічалися рідко, вони петляли і часто заводили на край крутого яру чи у зрадливу драговину.
На другий тиждень подорожі погода змінилася. Вітер зненацька ущух, а потім задув з півдня. Хмари швидко пробігли й розтанули, і раптом в небі з’явилося сонце, холодне, але яскраве. Після виснажливого нічного переходу щебенистим ґрунтом настав холодний ясний світанок. Мандрівники досягли скупчення низьких пагорбів, увінчаних старезними деревами з сіро–зеленими стовбурами, неначе вирізьбленими з того ж каменя, що й гори. Це був падуб–гостролист: темне листя блищало, а червоні ягоди так і сяяли під промінням вранішнього сонця.
Далеко на півдні Фродо побачив неясні силуети високих гір, які стояли, вочевидь, поперек їхнього шляху. Ліворуч здіймалися три піки — найвищий, наче зуб, посиланий снігом, був ближче від усіх. Його голі північні схили ще ховалися у тіні, але там, куди впали промені сонця, камінь наче жаром палав.
Гандальф, стоячи поряд з Фродо, подивився туди з–під руки:
— Ми непогано йшли! Тут межа країни, яку люди називають Холлін — Земля гостролиста. Колись, у щасливіші часи, тут у великій кількості жили ельфи, й звалась вона Ерегіон. Птахам летіти до неї сорок п’ять ліг, а ми по землі пройшли значно більший шлях. І земля, й погода тут будуть м’якшими, хоча небезпека, мабуть, ще зросте.
— Та нехай, а все ж таки справжній світанок — приємна річ, — сказав Фродо, віцкидаючи каптур й підставляючи обличчя ранковому сонцю.
— Але чому ж гори просто попереду? — спитав Пін. — Ми, мабуть, вночі відхилилися на схід?
— Ні, — сказав Гандальф, — просто за ясної погоди далі видно. За цими піками хребет вигинається до південного сходу. В Елронда багато карт, ти хоча б заглядав у них?
— Іноді, — відповів Пін, — але погано пам’ятаю. У Фродо в голові такі речі краще зберігаються.
— Ну, а мені ніякої карти не треба, — сказав Гімлі, підходячи до них разом з Леголасом; в його глибоко посаджених очах засвітився дивний вогник. — Там земля, де працювали наші пращури, обриси цих гір відбиті гномами і в металі, і в камінні, про них співають і розповідають… Високо здіймаються вони у наших мріях — Бараз, Зірак та Шатгур. Я лише одного разу бачив їх наяву, здаля, але знаю і вигляд їхній, і ймення, бо під ними лежить Казад–Дум, Гномські Копальні, або Чорна Безодня — Мерія по–ельфійськи. Ось Баразінбар — Багряний Ріг, жорстокий Карадрас, далі Срібний Шолом і Хмарний Верх, Келебділ Білий та Фануїдхол Сірий, що їх ми звемо Зіракзігил та Бундушаттур.
135 
