Последние отзывы

  133  

Вранці останнього дня Фродо зайшов до Більбо один; старий витяг з–під ліжка дерев’яну скриньку, відкинув віко та, пошурхотівши там, сказав:

— Тут у мене твій меч, але ти ж пам’ятаєш, він зламався. Я відклав його, щоб потім віддати ковалям полагодити, та якось забув. А тепер немає часу. Отож я подумав, може, ти погодишся взяти ось це?

І Більбо, діставши зі скриньки шкіряні потерті піхви, витяг з них маленького меча; гладенька криця раптом виблиснула холодно й яскраво.

— Це Жало, — сказав він і без особливих зусиль встромив клинок глибоко в дерев’яну балку. — Візьми, якщо хочеш. Мені він, мабуть, вже не знадобиться…

Фродо з вдячністю прийняв подарунок, а Більбо вже виймав новий пакунок, невеличкий, але напевне важкий:

— А ще ось це!

Під кількома шарами старого ганчір’я зберігалась маленька кольчуга. Вона була щільно сплетена з безлічі колечок, прикрашена блискучим камінням, вона була тонка, як полотно, холодна, як крига, й міцніша за крицю. Вона виблискувала місячним сріблом, і до неї додавався ще пояс, гаптований перлинами.

— Красива річ, еге ж? — сказав Більбо, підносячи кольчугу до світла. — Й корисна.

Це гном’яча кольчуга, подарунок Торіна. Я забрав її з музею перед тим, як пішов з Гобітанії, й поклав разом з іншими речами — крім Персня, я всі згадки про свою подорож взяв з собою. Але тепер ця штука навряд чи мені потрібна — хіба що тільки помилуватися інколи… Коли її одягнеш, вага майже не відчувається.

— Але я в ній мав би вигляд… ну… вона навряд чи мені підійде, — збентежився Фродо.

— І я казав те ж саме. Але щодо зовнішності не турбуйся: її можна носити під одягом. Ну, нехай це буде нашою спільною таємницею — нікому ані пари з вуст! Але мені буде спокійніше, якщо знатиму, що ти її носиш. Мені здається, її не проб’ють і кинджали Вершників, — додав він стиха.

— Добре, візьму, — сказав Фродо.

Більбо допоміг йому натягти кольчугу, причепив Жало до блискучого пояса; а потім Фродо одягнув свої споловілі дорожні штани, сорочку й куртку.

— Оце вже гобіт як гобіт, — похвалив Більбо. — Але тепер ти багатший усередині, ніж видно зовні. Хай тобі щастить! — Він відвернувся й подивився у вікно, намагаючись промуркотіти якусь пісеньку.

— Ох, чим же мені віддячити тобі за таку доброту! — розчулився Фродо.

— І не пробуй! — сказав старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. — Ого! Тепер тебе так просто й не поплескаєш! Але май на увазі: гобіти повинні триматися один одного, особливо Торбинси. Замість подяки я хочу тільки, щоб ти був дуже обережним, по можливості, та привіз мені усі новини, які знайдеш, й усі старовинні пісні й перекази. Я намагатимусь закінчити книгу до твого повернення. Хотілося б написати й другу — якщо доживу. — Він замовк і, знову відвернувшись до вікна, тихесенько проспівав:

Вогонь в каміні тріпотить,

А думка птахою летить,

У літні спогади ясні,

В заквітчані весняні дні.

Хай чисте полум’я бринить…

Я згадую осінні сни,

Тумани, вітер у руці,

І сонця срібні промінці.

Дивлюсь замислено в вогонь…

Яким–то буде світ?

Зима минеться, ніби сон,

І я за нею вслід.

Я так багато не чував,

Не бачив на землі…

Бо кожен раз на новий лад

Шумить зелений ліс…

Згадаю тут біля вогню

Народи давніх літ -

Тих, що жили у давнину,

І хто прийде услід.

Поки я думав про старе

Та про нові часи -

Почувся крок біля дверей

І рідні голоси.

Був холодний похмурий день наприкінці грудня. Східний вітер гнув голе гілля дерев і шумів у темних ялинах на пагорбах. Рвані хмари бігли по небу, темні та низькі. Коли згустилися безрадісні ранні сутінки, загін Хранителів приготувався до виходу. Чекали темряви: Елронд радив їм рухатися вночі при будь–якій нагоді, поки не відійдуть далеко від Рівенделлу.

— Ви можете потрапити на очі багатьом слугам Саурона, — сказав він. — Звістка про невдачу Вершників, без сумніву, вже дійшла до нього й збудила його гнів. Незабаром шпигуни, двоногі й крилаті, проникнуть на землі Півночі. Побоюйтесь навіть неба над головою!

Загін не взяв з собою багато зброї, бо вони розраховували на таємницю, а не на відкритий бій. У Арагорна був тільки Андріл, а вбрання брунатно–зелене, звичне для Слідопитів Глухомані. У Боромира, крім довгого меча, схожого на Андріл, але не такого старовинного, ще були щит та бойовий ріг.

  133