очень нудно 
32 
Звісно, іноді я мріяв, що колись піду, але так, для розваги: вервечка пригод, як у Більбо, та навіть краще, із щасливим кінцем. Але тепер на мене чекає вигнання, втеча з вогню та в полум’я, і зло піде за мною по п’ятах. А у такому разі краще йти самому. Але ж я відчуваю себе таким маленьким, збентеженим, я у відчаї, а Ворог такий могутній та жахливий…
Він не зізнався Гандальфу, але, поки говорив, палке бажання піти слідом за Більбо зажевріло в його душі — піти за Більбо і, якщо пощастить, знайти його. Це бажання здолало навіть страх: він ладен був бігти стрімголов, без капелюха, як зробив це Більбо таким же ранком багато років тому.
— Фродо, голубе! — скрикнув Гандальф. — Гобіти й справді дивовижні істоти! їх можна вивчити наскрізь за місяць, а потім через сто років вони раптом здивують тебе при нагоді. Я майже не сподівався почути таку відповідь, навіть від тебе. Але Більбо не помилився у виборі спадкоємця, хоч і не підозрював, як це важливо. Боюся, що ти маєш рацію. Перстень недовго залишиться таємницею; і для твого ж — та й загального — добра треба буде піти і залишити ім’я Торбинса тут. У глушині за межами Гобітанії мати це ім’я буде небезпечно. Отже, для початку давай–но змінимо тебе на, скажімо, Підкопай. Але навряд чи варто тобі йти самому. Якщо знайдуться такі, хто захоче йти за тобою, до кого ти маєш довіру й не завагаєшся повести назустріч невідомій долі, — це добре. Але будь уважний, обираючи супутника! І думай, що кажеш, хоч би й найближчим друзям. У Ворога багато слуг, багато способів…
Раптом він увірвав розмову й прислухався. Фродо відразу помітив, що у кімнатах та й зовні зробилося якось незвично тихо. Гандальф крадькома підібрався до вікна, а потім раптом скочив на підвіконня, перегнувся додолу і помацав рукою. Пролунав жалісний зойк, і у вікні з’явилася кудлата голова Сема Гемджи, якого міцно тримав за вухо чарівник.
— Та ви тільки подивіться! — сказав Гандальф. — Щоб мені очі повилазили! Це ж Гемджи–молодший і ніхто інший. Цікаво, що ти там робив?
— Ой, та відпустіть мене, дядечку, пане Гандальфе! — заголосив Сем. — Нічого я не робив… травичку підстригав під віконцем. — Він підібрав із землі свої ножиці і продемонстрував як доказ.
— Щось не віриться, — сказав Гандальф суворо. — Ножиць твоїх вже давненько не чути було. Отже, підслуховуєш?
— Даруйте, даруйте, пане, тільки я вас не розумію. Нічого я не підраховую, що ж тут у садку рахувати!
— Не вдавай з себе дурня! Що ти чув і для чого слухав? — Очі чарівникові блиснули, брови зігнулися, немов дві щітки.
— Пане Фродо! — заблагав Сем, тремтячи з переляку. — Хай він мене не ображає! Він як оберне мене зараз на якусь гидоту! Батечко старий того не переживе! Я нічого лихого не хотів, от як небо святе, пане!
— Він тебе не займе, — ледь стримуючи сміх, сказав Фродо, хоча сам був дуже здивований. — Він знає, як я, що ти нічого лихого не хотів. Але краще тобі не опиратись, коли тебе спитали.
— Гаразд, пане, — сказав Сем, тремтячи дещо менше. — Я чув багато усього, чого й не дуже зрозумів, про якогось ворога, та перстеник, та пана Більбо, а ще про драконів, і вогняну гору, і… і про ельфів, пане. Як почув, то вже й відірватися не міг, отож, знаєте, як то бува. Ой, пане, як же ж мені такі розмови до вподоби! Я вірю, що то правда, а на Теда мені начхать. Ельфи! Аж кортить побачити їх! Не могли б ви, пане, взяти мене з собою та показати ельфів?
Гандальф раптом розсміявся.
— А йди–но сюди! — звелів він і, простягнувши руки, підняв здивованого Сема з ножицями, обрізками трави та всім іншим, затягнув через вікно і поставив на підлогу.
— Отже, тобі треба бачити ельфів? — спитав він, уважно придивляючись до Сема, але на обличчі його промайнула посмішка. — І ти чув, що пан Фродо мусить піти звідси?
— Авжеж, пане, і ледь не задихнувся — мабуть, те ви й почули. Я спробував стриматися, пане, аж воно якось не стрималося. Так мені смутно зробилося…
— Тут вже нічого не поробиш, Семе, — сумно сказав Фродо. Він тепер тільки відчув, як боляче втікати з дому, що ой як не просто сказати «прощавай» звичному затишкові Торби–на–Кручі. — Мені треба буде піти. Але, — він суворо глянув на Сема, — якщо ти мене дійсно поважаєш, хай там що, тримай це у таємниці. Краще б тобі вмерти, зрозумів? Пусти–но хоч слівце з того, що тут почув, тоді вже Гандальф неодмінно оберне тебе на плямисту жабу і накличе зміюк до саду!
Сем, тремтячи, бухнувся навколішки.
32 
