Последние отзывы

  37  

— Гей, гобіти, прокидайтеся! Ранок який чудовий!

— Нічого чудового не бачу, — буркнув Пін, глянувши з–під ковдри одним оком. — Семе! Подай сніданок о пів на десяту! А чи вже зігріто воду для купелі?

Сем скочив та очманіло забубонів:

— Ні, пане! Не встиг, пане!

Фродо зідрав усі ковдри з Піна, витяг його на поверхню й пішов подивитися на шлях. Далеко на сході, з густого туману, що сповивав світ, підіймалося темно–червоне сонце. Дерева, по–осінньому золоті та багряні, немов пливли у похмурому морі. Трохи вліво й нижче по схилу шлях круто сходив у неширокий діл.

Коли він повернувся, Пін та Сем уже запалили багаття.

— Води! — вимагав Пін. — Де вода?

— Та аж ніяк не в мене у кишенях, — мовив Фродо.

— А ми гадали, що ти пішов воду шукати, — пояснив Пін, заклопотано виймаючи пакунки з їжею та кухлі. — Може, тепер підеш?

— Ходімо разом, — запропонував Фродо, — та прихопи наші фляги.

Біля підніжжя пагорба знайшовся струмок. Вони наповнили усі фляги та маленький похідний чайник під тонким струменем заввишки кілька футів, що спадав з вибоїни у сірому камінні. Вода була крижана; гобіти пирхали та відпльовувались, поки вмивалися. Коли сніданок з’їли, а речі знов упакували, йшла вже одинадцята година, і день обіцяв бути ясним та спекотним. Вони спустилися по схилу, перейшли струмок і знов піднялися й спустилися з чергового пагорба; незабаром плащі, ковдри, фляги, провізія та увесь обладунок перетворились на важкий тягар.

Денний перехід мав стати нестерпним, але за кілька миль дорога змінилась: утомливим зиґзаґом вона піднялась на крутий уступ, а потім пішла просто вниз. Гобіти побачили попереду низину з розсипаними купами дерев; далеко попереду вона танула у брунатному лісовому серпанку. То був Лісовий Клин, а за ним — Брендітроп.

— Шлях іде далі й далі, — сказав Пін, — але я так не можу. Вже давно час попоїсти.

Він присів на узбіччі й подивився на схід, там ховалась у імлі ріка, кордон Краю, де^він прожив усе своє життя. Сем зупинився поряд з ним. Його круглі очі були широко відкриті: перед ним простягалися землі, досі ніколи не бачені.

— А чи мешкають у цих лісах ельфи? — спитав він.

— Ніколи не чув, — відповів Пін.

Фродо мовчав. Він теж дивився на схід, на шлях, немов ніколи усього цього не бачив. Раптом він вимовив уголос, але неначе до себе:

• Біжить дорога сотні літ
• Геть від дверей в широкий світ,
• За обрій, ген за край долин…
• А я — за нею навздогін.
• Ногами втомленими йду
• Тоненьку стежечку веду
• Зіллються у широкий шлях
• Струмочки–стежечки.
• А де кінець, — про те іще
• Не писані книжки.

— Схоже на старі вірші Більбо, еге ж? — сказав Пін. — Чи це ти його наслідував? Щось воно мене не дуже надихає…

— Не знаю, — мовив Фродо. — Можливо, колись я їх чув. Вони якось самі прийшли. Звичайно, це дуже нагадує мені Більбо, яким він був у останні роки. Він часто казав, що на світі є тільки один шлях, як велика ріка: витоки її біля кожного порога, а кожна стежинка — притока. «Небезпечно це, Фродо, виходити за двері, — казав він, повертаючись до ґанку Торби, після дальніх прогулянок. — Зробиш крок по дорозі, та якщо не утримаєшся, невідомо, куди тебе може занести. Чи розумієш ти, що оця сама стежка веде до Чорнолісся, а при бажанні, йдучи по ній, опинишся на Самітній Горі чи й зовсім уже у страшних краях!»

— Ну, мене щонайменше годину ніяка дорога нікуди не заведе, — сказав Пін, скинувши торбу з пліч.

Інші зробили так само, сіли, притуливши торби до укосу дороги, і простягай ноги. Відпочивши, попоїли, а потім відпочили ще.

Сонце вже було на заході, довгі тіні лягли на землю, коли гобіти спустилися з пагорба. Досі вони не зустріли жодної душі. Цим шляхом користувалися нечасто — він не був пристосований для візків, тим паче що до Лісового Клину їздити було нічого. Шлях тепер біг просто крізь луги; подекуди високі дерева свідчили про наближення великого лісу. Отак швидким кроком ішли майже годину чи й більше, коли Сем зупинився, прислуховуючись:

— Хтось нас наздоганяє на поні чи на коні!

— Може, Гандальф? — припустив Фродо, але відразу ж відчув, що це не так: йому раптом захотілося сховатися куди–небудь від невідомого вершника.

— Звісно, я, мабуть, дарма турбуюсь, — винувато мовив він, — але краще, щоб мене ніхто не бачив. Набридло мені: за кожним кроком спостерігають та обговорюють… А якщо це Гандальф, влаштуємо йому несподіванку — нехай знає, як запізнюватися! А давайте сховаємось!

  37