очень нудно 
40 
— Гаразд, але що робити далі? — нетерляче спитав Сем, занадто збуджений, щоб хвилюватися з нагоди якихось там вершників. — Хіба не можна піти поглянути на них?
— Тихо! — звелів Фродо. — Вони самі йдуть сюди. Почекаймо!
Спів наближався. Тепер чути було лише один дзвінкий голос. Він співав чудовою ельфійською мовою, яку Фродо дещо розумів, а інші й не чули. Але слова, злиті зі співом, немов упліталися до їхніх думок і ставали ніби знайомими:
- А Елберет Гілтоніель
- Сіліврен пенна міріель
- а менель аглар еленнат
- фануілос ле ліннатон
- неф аер сін неф аерон…
- Цариця Західних країв,
- Нетлінне сяйво зір твоїх
- Горить крізь манівці землі
- І править наші кораблі.
- Гілтоніель, о Елберет!
- Звільни нас з темряви тенет,
- О ти, що зоряні квітки
- Зростила помахом руки,
- О Елберет, Гілтоніель!
- Царице зоряних земель!
- Несуть в серцях крізь плин віків
- Блукальці в сутінках лісів
- Пресвітлих зір одвічний спів
- За даллю Західних морів.
- Гілтоніель, о Елберет!
— Вони співають про Елберет! — прошепотів здивований Фродо. — То ж це — ельфи Високого Роду! Найпрекрасніше з племен світу! Мало хто міг бачити їх у наших краях, бо їх взагалі небагато залишилось у Середзем’ї, на схід від Великого Моря. Це й справді дивний випадок!
Гобіти сиділи на узбіччі, сховані тінями. Незабаром ельфи з’явилися на стежці трохи вище від них. Вони йшли повільно, зоряним світлом сяяли очі їхні, волосся мерехтіло, ніби відбиваючи те світло. Вони не мали ні ліхтарів, ані смолоскипів, але довкола них повітря сяяло само по собі, так, ніби мав зійти місяць. Проходячи пою гобітів, вони мовчали, і тільки останній ельф, глянувши на гобітів, розсміявся:
— Вітаю тебе, Фродо! Так далеко від оселі — о такій пізній порі! Чи ти не заблукав? — Він покликав своїх супутників, й усі ельфи зібралися навколо гобітів.
— Оце так диво! — казали вони. — Троє гобітів уночі серед лісу! Ми не чували про таке, відколи Більбо покинув цей край. Що ж це значить?
— Це значить попросту, о Пречудний Народ, — відказав Фродо, — що ми з вами йдемо однією дорогою. Я полюбляю прогулянки під зорями і радо приєднаюсь до вашого товариства.
— Але ми не потребуємо ніякої компанії, — сміялися ельфи, — адже гобіти такі нудні. А звідки ти знаєш, якою дорогою ми йдемо?
— А звідки ви знаєте моє ім’я? — відказав Фродо.
— Ми багато чого знаємо. Часто бачили тебе разом з Більбо, хоча ви могли й не помітити нас.
— Але хто ж ви такі, і хто старший серед вас?
— Старший я, Гілдор, — сказав той ельф, що перший заговорив з ними. — Гіддор Інглоріон з дому Фінрода. Ми — вигнанці, майже усі наші співплемінники вже давно відпливли на захід, а ми ще затримались ненадовго, перш ніж вирушити до Моря. Але дехто з нас ще живе у Рівенделлі. А що ти тут поробляєш, Фродо? Якби просто гуляв, то не був би такий надто напружений і наляканий.
— О мудрі ельфи! — втрутився нетерплячий Пін. — Чи можете ви щось розповісти нам про Чорних Вершників?
— Про Чорних Вершників? — тихо перепитав Гілдор. — Але навіщо?
— Двоє таких наздоганяли нас сьогодні, або один траплявся двічі, — сказав Пін. — Коли ви наблизились, він відразу кудись пропав.
Ельфи обмінялися поглядами та кількома словами своєю мовою, й тільки тоді Гілдор відповів гобітам:
— Не варто говорити про це тут. Але вам дійсно краще піти з нами. Це не в наших звичаях, але сьогодні ми запрошуємо вас переночувати з нами, якщо бажаєте.
— О Пречудний Народ! — вигукнув Пін. — На таке щастя ми й сподіватися не могли!
Сем не пустив ані пари з вуст.
— Дуже дякую, Гіддоре Інглоріоне, — сказав Фродо, вклонившись. — Елен сейла люмен оментіельво (щаслива зірка зійшла у час нашої зустрічі)! — додав він ельфійською мовою.
— Гей, друзі, обережніше! — засміявся Гілдор. — Пильнуйте, щоб не вибовкати ненароком наших таємниць — бо ми зустріли когось обізнаного у Стародавній Мові! Певно, Більбо був добрим вчителем! Отже, привіт тобі, друже ельфів! — сказав він, поклонившись Фродо. — Приєднуйся до нас із своїми друзями. Йдіть краще посередині між нами, щоб не загубитися. Та даруй, якщо втомишся, доки дійдемо до мети.
— Чом я маю втомитися? Куди ж це ви йдете?
40 
