очень нудно 
38 
Супутники Фродо хутко побігли у правий бік від дороги і сховалися у неглибокій западині. Фродо ще вагався: цікавість чи щось інше утримувало його. Копита цокотіли все гучніше. Фродо ледве встиг сховатися у високій траві позаду дерева, що нависло над дорогою. Потім підвів голову й обережно визирнув із–за могутнього коріння.
З–за повороту вилетів чорний кінь — не гобітанський поні, а великий, справжній; високий на зріст вершник незграбно зігнувся у сідлі, загорнутий у широкий плащ із каптуром так, що виднілися тільки ноги у високих чоботах, встромлені до стремен; обличчя цілком ховалось у тіні.
Наблизившись до схованки Фродо, кінь зупинився. Вершник застиг, нахиливши голову. З–під каптура чути було сопіння, немов хтось намагався впізнати слабкий запах; голова хиталась з боку на бік.
Фродо зненацька до жаху злякався, що його зараз викриють, й одразу згадав про Перстень. Варто лише надіти його на палець, і все буде гаразд. Ледве дихаючи, він не встояв проти спокуси, обережно сунув руку до кишені. Гандальфова порада здавалася тепер безглуздою. Адже Більбо користувався Перснем! «Ми ж навіть ще у межах Гобітанії», — доводив він собі, і рука його мимоволі торкнулася ланцюжка, на якому висів Перстень. В ідо ж мить вершник випростався і смикнув повіддя. Кінь кілька разів повільно переступив ногами і пішов швидким клусом.
Фродо підповз до узбіччя й стежив за вершником, доки той не зник у далечині.
Йому здалося, що кінь, перш ніж зникнути з очей, звернув праворуч, до лісу.
«Дивно… та й страшно все це», — подумав Фродо, повертаючись до своїх супутників. Пін і Сем весь цей час пролежали носами у землю, отож нічого не бачили. Фродо описав їм вершника та його химерну поведінку..
— Він безперечно хотів побачити або винюхати мене. Не хотів би я, щоб він мене знайшов. Доки живу, такого не бачив!
— Але чого треба Рослому Народові від нас? — запитав Пін. — Чого той тип шукає у наших краях?
— Даруйте, пане, — раптом здогадався Сем, — відкіля він узявся, я знаю. Він у Гобітоні був, цей самий чорний вершник, якщо тільки їх не двоє. Куди він прямує, теж знаю.
— Як я маю це розуміти? — різко спитав Фродо, здивовано дивлячись на нього. — Чом же ти мене відразу не попередив?
— Та я, пане, тільки зараз пригадав… Це ж як було? Вчора ввечері замкнув я двері та поніс ключі до своєї нірки віддати батькові, а той і каже: «Привіт, каже, Семчику, а я гадав, що ти ще зранку від’їхав разом з паном Торбинсом! Його тут хтось хотів бачити. Я того й відіслав до За–боччя. Голос у нього дуже бридкий. Я йому сказав, що пан Торбинс поїхав назавжди, а той як розлютиться! Аж засичав, засичав, мов шалений, мені аж моторошно стало». Я спитав у батька, хто це був. «А щоб я так знав, — каже. — Тільки не гобіт. Високий і чорний, нависнув наді мною. Мабуть, він чужинець, бо говірка чудернацька.» Мені, пане, слухати його далі вже часу не було, ви ж на мене чекали. Отже, я на це уваги не звернув. Батько мій вже старенький, бачить погано, а ще ж то було у сутінках — він саме вийшов ковтнути свіжого повітря перед тим, як лягати. Сподіваюсь, що вам не буде від того якоїсь шкоди, пане?
— Батько твій ні в чому не винний. Відверто кажучи, я й сам чув, як чужинець в нього допитувався, та чогось не пішов дізнатися, хто це. Шкода, що не узнав, та й тобі краще було б пригадати це раніш. Я б тоді був обережнішим…
— Але, може, це хтось зовсім інший і з тим ніяк не пов’язаний, — сказав Пін. — Ми ж зникли дуже обережно, й навряд чи він міг вистежити нас.
— А запахи, пане? — нагадав Сем. — Адже цей щось тут винюхував. А про того Дід казав, що він був увесь чорний.
— Ой, дарма ми не дочекалися Гандальфа! — зітхнув Фродо. — Але ж усе могло скластися ще гірше…
— Отже, ти щось знаєш чи здогадуєшся? — запитав Пін, почувши це зітхання.
— Не знаю й навіть здогадуватись не бажаю, — відрізав Фродо.
— Гаразд, гаразд! Бережи свої таємниці, братику Фродо, доки можна, якщо це тобі до вподоби. Але що маємо робити далі? Я б не від того, щоб повечеряти, але краще, певне, забратися геть звідси. Від тих розмов про вершників, що носа не кажуть, а винюхають, ніякої радості!
— Добре, ходімо звідси, — відповів Фродо. — Але не по дорозі, бо ж той вершник може повернутися чи якийсь інший прискаче. Ми ще сьогодні маємо йти та йти. До Забоччя ще далеко…
Довгі й тонкі тіні дерев простягались по траві, коли вони рушили далі. Тепер гобіти трималися на деякій відстані від дороги та старанно ховалися. Але це дуже заважало рухові: трави були високі, земля грудкувата, а дерева росли дедалі ближче одне до одного.
38 
