очень нудно 
35 
Він вже давно покинув далекі прогулянки й тепер трохи забрезкнув.
Після сніданку, до великої прикрості Фродо, з’явились Кошелі–Торбинси, Геранія та її білявий синок Лотто. «Нарешті вже усе наше!» — казала Геранія, заходячи до дому. Це було нечемно, та й невірно: угода про продаж набувала сили тільки опівночі. Втім, Геранії можна було вибачити: адже їй довелось чекати цієї хвилини на 77 років довше, ніж вона розраховувала, і їй уже пішов сотий рік. Так чи інакше, вона прибула, аби упевнитись, що все придбане нею залишилось на місці, й зажадала ключі. Не скоро вдалося її задовольнити — вона принесла з собою довгий перелік майна та звірила його увесь, пункт за пунктом. Нарешті вони з Лотто пішли собі геть, отримавши запасні ключі та обіцянку залишити другий ключ у Гемджи, на Торбиному узвозі. Геранія пирхнула, не приховуючи, що вважає цих Гемджи здатними за ніч обібрати увесь дім. Фродо навіть не запропонував їй чаю.
Сам він випив чаю з Піном та Семом Гемджи на кухні. Всім було повідомлено, що Сем їде до Забоччя «допомагати панові Фродо й доглядати сад»; Дід не заперечував, хоч йому зовсім не посміхалося мати по сусідству Геранію.
— Востаннє поїли у Торбі–на–Кручі! — сказав Фродо, підіймаючись із–за столу.
Мити посуд вони на стали — хай Геранія попорається. Пін і Сем затягли ремінці на дорожніх торбах і склали їх на ґанку. Потім Пін вийшов напослідок прогулятися по саду, а Сем кудись зник.
Сонце зайшло. Фродо блукав по знайомих кімнатах, стежачи за тим, як сонячне світло згасає на стінах і тіні виповзають з кутків. Поступово в домі стало зовсім темно. Він вийшов, спустився до воріт і пішов по стежці у бік Головного Шляху. Він сподівався зустріти Гандальфа, що поспішатиме назустріч.
Безхмарне небо рясно всіяли зірки. «Гарна буде ніч, — сказав Фродо уголос. — Гарна ніч для початку. Нестерпно далі стирчати тут і чекати. Я піду, а Гандальф мене наздожене».
Він завернув назад, та відразу ж зупинився: з–за рогу, наприкінці Торбиного узвозу, чулися голоси. Один належав батькові Гемджи, другий був чужий і неприємний. Слова бриніли нерозбірливо, але відповіді Діда, досить різкі, лунали чітко. Старий, здається, був роздратований. «Ні, пан Торбинс поїхав сьогодні зранку, і мій син з ним разом, і майно перевезли. Так, усе геть продав і поїхав, кажу ж вам. Навіщо? А це вже не моя справа, та й не ваша. Куди? Ну, тут таємниці нема: у Забоччя, кудись туди, далеко. Еге, це добрячий кінець. Я не бував — народ там чудернацький. Ні, передати вітання не візьмусь. На добраніч!»
Хтось протупотів униз по Кручі. Фродо чомусь відчув велике потеплення від того, що невідомий не підвівся на пагорб. «Здається, я вже ситий по саме горло усякими розпитуваннями, — подумав він. — Ну, й настирний же в нас народ!» Він хотів був піти й запитати в Діда, хто приходив, але передумав і швидко пішов додому.
Пін сидів на ґанку, на своїй торбі. Сема не було. Фродо трохи відхилив двері до темної нори й гукнув: «Се–ем! Уже час!»
— Йду, пане! — пролунала здалека бадьора відповідь, і незабаром Сем з’явився, витираючи долонею рота — він прощався у погребі з пивним барилом.
— Усе готове, Семе? — запитав Фродо.
— Так, пане. Залишилось тільки ключа віднести, але це я швиденько.
Фродо зачинив і замкнув вхідні двері та віддав ключ Семові.
— Як віддаси ключа батькові, біжи провулком до воріт, тих, що виходять до луки. По вулиці не підемо — занадто багато тут цікавих очей та вух.
Сем прожогом кинувся виконувати доручення.
— Ось ми нарешті йдемо! — сказав Фродо. Вони закинули торби на спини, узяли палиці та, обминувши ріг, вийшли на західний бік садиби.
— Прощавай! — сказав Фродо, подивившись на темні, неживі вікна, махнув рукою і, повторюючи, хоч сам того не знав, дії Більбо, хутко пішов за Перегріном по садовій стежці.
Вони перестрибнули через перелаз у нижньому кутку саду й пішли полями, швидко зникаючи у темряві.
Біля підніжжя Кручі були ворота, що вели до вузенької вулички. Там друзі зупинились і підтягай шлейки своїх торб. Незабаром бігцем примчав Сем, важко сопучи: його торба, напхана під зав’язку, мов гора, нависала над плечима. На голову він нап’яв високий безформний ковпак, який називав капелюхом. У сутінках він дуже скидався на гнома.
— Впевнений, що ви понабивали до моєї торби все найважче, — сказав Фродо. — Співчуваю слимакам та всім, хто тягає свій дім на спині!
35 
