очень нудно 
100 
Фродо чомусь повірив, що цього разу Горлум недалекий від істини; Горлум сказав «я» — майже безпомилкова ознака тимчасового пробудження колишнього сумління. Видно, він сам знайшов шлях. Фродо не забував про підступництво Ворога: можливо, Горлуму він дозволив втекти чи навіть навмисно спланував втечу. У будь–якому разі ясно — Горлум багато чого недоговорив…
— Ще раз запитую, — сказав Фродо, — стеріг хто–небудь таємну дорогу чи ні?
Але Горлум після згадки про Арагорна закомизився і не побажав більше розмовляти відверто, скорчивши скривджену міну .брехуна, якому не вірять, коли він випадково сказав правду — чи хоча б півправди.
— Ну? — тупнув ногою Фродо.
— Може, так, а може й ні, — загундосив Горлум. — Тут усюди небезпечно, усюди.
Але якщо пан не бажає повертатися додому, іншого шляху немає…
Більше нічого від нього домогтися не вдалося. Він не міг або не хотів навіть сказати назву перевалу. А тим часом йшлося про укріплений перевал Кіріт–Унгол. Арагорн назвав би гобітам це ім’я і пояснив його страшний зміст, Гандальф застеріг би їх. Але гобіти стояли один на один з долею. Арагорн був далеко, Гандальф на руїнах Ізенгарда змагався зі зрадником Саруманом, що навмисно зволікав час. Щоправда, навіть коли було вимовлене останнє слово, і палантір, висікаючи іскри з кам’яних плит, звалився до підніжжя Ортханка — і тоді Гандальф пам’ятав про Фродо і Сема і навіював їм на відстані бадьорість та надію. Фродо відчув цю підтримку, як і раніш, на Караульнім Кріслі — але, як і раніше, вважав Гандальфа похованим у безоднях Морії!
Фродо довго сидів, схиливши голову, і намагався пригадати усе, що коли–небудь розповідав йому Гандальф. Однак пам’ять не втримала нічого корисного. Занадто рано розлучилися вони, занадто рано. Маг не встиг навчити їх, як пройти у Мордор; а може, він і сам тоді не знав? У північному замку Ворога, Дул–Гулдурі, Гандальф бував. Але чи ходив він до Мордору, чи бачив Вогняну Гору, Барад–Дур? Скоріш за все — ні, вирішив Фродо. І тепер йому, напіврослику з Гобітанії, звичайному мирному гобі–ту, треба відшукати дорогу, куди не насмілився ступити великий маг. Важка справа! Але Фродо вибрав сам, добровільно — тоді, у себе в будинку, минулою весною. Як давно це було! Немов у ті часи, коли світ був молодий і Золоті Дерева квітли… Що ж обрати? Обидві дороги згубні — тоді чи не однаково?
День минав. Глибока тиша стояла над притулком, де причаїлися три такі різні істоти; цю тишу можна було помацати, такою щільною вона була. Блідий купол неба, покреслений смугами диму, здавався далеким, недосяжним. Навіть орел не розгледів би їх з висоти — мовчазних, нерухомих, пригноблених тягарем долі, вкритих сірими плащами; Горлум, що розтягся лежачи, може, і привернув би погляд орла, але той прийняв би його за кістяк померлої від голоду дитини, за купу ганчірок; ці жалюгідні рештки не варті були гарного змаху крила…
Сем влігся горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з–під каптура в порожнє небо. Раптом йому здалося, що у височині кружляє темний птах: він виписував кола, зависав нерухомо, знову кружляв. Потім з’явився другий, третій, маленькі й далекі, але Сем чомусь здогадався, що насправді вони великі, літають дуже високо і крила в них широко розпростерті. Він замружився і завмер під плащем — його охопив знайомий страх, знамення Чорних Вершників, той самий нескоримий жах, що навіювали їхні люті крики, підхоплені вітром, і тінь, що затьмарює лице місяця… Страх був не особливо сильний — небезпека була далеко, але вона була, і її відчув не тільки Сем. Думки Фродо раптом змішалися, він здригнувся, хоча голови не підніс; Горлум згорнувся клубком, як сполоханий павук. Крилаті чудовиська зробили ще одне коло і, різко знизившись, щезли у небі над Мордором. Сем голосно зітхнув:
— Знову ці чорні кружляють, тепер у повітрі. Я їх бачив. А вони нас? Вони були дуже високо. Якщо це назгули, то вони вдень погано бачать, правда ж?
— Може, й не бачать, а їхні коні? — нагадав Фродо. — Або оці їхні крилаті бестії: вони напевно мають зір гостріший за орлиний. Боюся, що Ворога попереджено…
Страх минув, але увірвалась також і завіса тиші, їх знову оточувала моторошна дійсність. Фродо все ще мовчав, навіть очі прикрив, немов задрімав, але раптом стрепенувся, підхопився; Сем очікував почути, нарешті, рішення, але Фродо зненацька шепнув:
— Слухай! Що це?
Знову страх стиснув їх; вони почули хрипкий спів і оклики: Чорні Крила вистежили їх, Ворог надіслав солдатів! Адже для моторошних прислужників Саурона немає ні відстаней, ні перешкод! Троє мандрівників припали до землі. Голоси і брязкання зброї швидко наближалися. Фр’одо і Сем витягли мечі. Про втечу не могло бути й мови.
100 
