Последние отзывы

  115  

Отож настав початок нового шкільного року, і Том Редл, тихенький хлопчина в мантії з комісійної крамниці, став у чергу з іншими першокласниками для церемонії Сортування. Він був розподілений у слизеринський гуртожиток буквально тієї миті, як його голови торкнувся Сортувальний Капелюх, - Дамблдор показав почорнілою рукою на полицю в себе над головою, де непорушно лежав стародавній Сортувальний Капелюх. - Як зашвидко Редл довідався, що уславлений засновник його гуртожитку міг розмовляти зі зміями, мені невідомо… можливо, того ж таки вечора. Ця новина ще дужче його захопила й посилила відчуття власної значущості.

Та навіть якщо він у вітальні й лякав чи дивував товаришів-слизеринців своїм знанням парселмови, то вчителі про це нічогісінько не знали. Хлопець не виявляв ані зарозумілості, ні агресивності. Як надзвичайно обдарований і гарний з себе сирота, він практично з першого дня свого прибуття привертав підвищену увагу й симпатію вчителів. Він був чемний, урівноважений і спраглий знань. Майже на всіх справляв добре враження. - Пане директоре, а ви їм не казали, який він був, коли ви зустріли його в сиротинці?-поцікавився Гаррі.

- Не казав. Хоч він ніяк не виявляв свого каяття, та, можливо, йому таки було прикро за свою попередню поведінку і він мав намір почати нове життя. Я вирішив дати йому таку змогу.

Дамблдор зупинився й допитливо глянув на Гаррі, що вже роззявив було рота для запитання. Он вона, Дамблдорова схильність довіряти людям попри переконливі свідчення, що вони на це не заслуговують! Але тут Гаррі щось пригадав…

- Пане директоре, ви ж йому насправді, мабуть, не довіряли? Він мені казав… той Редл, що виник зі щоденника, сказав: "Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів".

- Скажімо так: я ніколи не вважав само собою зрозумілим, що він заслуговує довіри, - пояснив Дамблдор. - Як я вже зазначав, я вирішив за ним пильнувати - і так і робив. Не скажу, що мої спостереження одразу дали якісь вагомі результати. Зі мною він завжди був насторожі: думаю, відчував, що занадто розкрив мені карти, коли з радістю довідався про свою істинну натуру. Він намагався не говорити більше нічого зайвого, але не міг уже повернути назад те, що тоді мимохіть з нього вирвалося: не міг і стерти з моєї пам'яті інформацію, якою поділилася зі мною пані Коул. Проте йому вистачало глузду не намагатися мене зачаклувати, як він це робив з багатьма вчителями.

Минали роки, і він згуртував довкола себе групу відданих друзів; я називаю їх так за браком кращого терміна.

Хоч, як я вже казав. Редл, поза сумнівом, не відчував до них ані найменшої симпатії. Цю групу оточував у замку певний ореол темної романтики. Це була строката компанія; мішанина слабаків, що потребували захисту, честолюбців, охочих погрітися в променях чужої слави, та розбишак, які тяглися до ватажка, що міг продемонструвати їм найвитонченішу жорстокість. Інакше кажучи, це були предтечі смертежерів, а деякі з них, закінчивши Гоґвортс, і справді стали першими смертежерами.

Редл тримав їх залізною рукою, тому вони ніколи не попадалися на відвертих правопорушеннях, хоча сім років перебування в Гоґвортсі відзначилися низкою диких випадків, з якими їх, одначе, так ніхто й не зумів пов'язати. Найгірший з них, безперечно, той, коли було відчинено Таємну кімнату, внаслідок чого загинула дівчина. Ти вже знаєш, що тоді помилково звинуватили в цьому злочині Геґріда.

Я небагато знайшов спогадів про перебування Редла в Гоґвортсі, - сказав Дамблдор, кладучи на сито спогадів свою почорнілу руку. - Мало хто з тих, що знали його тоді, готові про нього говорити; вони залякані. Все, що мені відомо, стосується періоду, коли він уже покинув Гоґвортс. Спогади ці коштували мені неймовірних зусиль, коли доводилося вистежувати тих небагатьох, з кого можна було витягти бодай якісь свідчення, перетрушувати старі архівні документи й розпитувати свідків-і маґлів, і чарівників.

Ті, кого я все ж переконав говорити, розповідали, що Редл був одержимий пошуками свого родоводу. Це й зрозуміло: він виріс у сиротинці й бажав довідатися, як він там опинився. Він марно шукав хоч якихось згадок про Тома Редла-старшого на щитах у кімнаті трофеїв, у списках старост, які збереглися в шкільних архівах, навіть у книжках з історії чаклунства. Зрештою, він змушений був визнати, що в Гоґвортсі ніколи не ступала нога його батька. Я гадаю, що саме тоді він навіки зрікся свого імені, перевтілившись у Лорда Волдеморта, й почав досліджувати родовід матері, яку він досі зневажав - на його думку, вона не могла бути відьмою, бо не встояла перед такою ганебною людською вадою, як смерть.

  115