65 
- Моя дочка Меропа, - неохоче буркнув Ґонт, коли Оґден запитально на неї глянув.
- Доброго ранку, -привітався Оґден.
Дівчина не відповіла, тільки злякано зиркнула на батька і відвернувшись, знову щось переставила на полиці.
- Пане Ґонт, - сказав Оґден, - перейду зразу до суті. У нас є підстави вважати, що ваш син Морфін учора пізно ввечері вдався до чарів на очах у маґла. Щось оглушливо брязнуло. Меропа впустила горщика.
- Підніми!-крикнув на неї Ґонт. -А щоб тобі! Лазиш по підлозі, наче смердюча маґелка. Навіщо тобі чарівна паличка, нікчемна ти торбо з гноєм?!
- Пане Ґонте, прошу вас!-обурився Оґден, а Меропа, піднявши з підлоги горщика, вкрилася червоними плямами і знову його впустила, потім тремтячими руками вийняла з кишені чарівну паличку, спрямувала її на черепки й поспіхом пробурмотіла нерозбірливе закляття. від чого горщик стулився докупи, пролетів через усю кімнату, вдарився об стіну й ще раз розбився.
Морфін зареготав як божевільний. Ґонт скипів: -Склей горщика, тупа нездаро, склей докупи! Меропа пішла, спотикаючись, до стіни, та не встигла вона підняти чарівну паличку, як Оґден націлився на горщик своєю й наказав:
- Репаро.
Горщик миттю склеївся.
Якусь мить здавалося, що зараз Ґонт загорлає на Оґдена, але він, мабуть, передумав і натомість почав знущатися з дочки:
- Зраділа, що прийшов чемний дядько з міністерства, ге? Може, він забере тебе з моїх очей? Може, йому подобаються задрипані сквибки…
Не дивлячись ні на кого й не дякуючи Оґдену, Меропа взяла горщик і тремтячими руками поставила назад на полицю. Потім притулилася спиною до стіни в проміжку між брудним вікном та плитою, ніби прагнула злитися з тією стіною і щезнути.
- Пане Ґонте, - знову заговорив Оґден, - як я вже сказав, причиною мого візиту…
- Я це вже чув! - гаркнув Ґонт. - То й що? Морфін зробив з маґлом те, що й треба було… і що тепер, га?
- Морфін порушив чаклунський закон, - суворо повторив Оґден.
- Морфін порушив чаклунський закон. - перекривив Ґонт Оґдена і загиготів. - Він провчив брудного маґла, і це вже незаконно, га?
- Так,-підтвердив Оґден. - На жаль, так. Він вийняв з внутрішньої кишені сувійчик пергаменту й розгорнув. -А це що, вирок?-сердито спитав Ґонт.
- Це виклик у міністерство на розгляд…
- Виклик! Виклик? Та хто ти такий, щоб викликати кудись мого сина?
- Я керівник загону з нагляду за дотриманням магічних законів, - представився Оґден.
- І ти собі вважаєш нас за покидьків?-загорлав Ґонт, насуваючись на Оґдена і тицяючи йому в груди брудним пальцем з жовтим нігтем. - Покидьків, що прибіжать, коли їм скаже міністерство? Ти знаєш, з ким говориш, паскудний бруднокровцю, знаєш?!
- Я мав враження, що розмовляю з паном Ґонтом, - відповів Оґден. Вигляд у нього був насторожений, але він тримався свого.
- Саме так! - заревів Ґонт. На якусь мить Гаррі здалося, що Ґонт зробив непристойний жест рукою, але потім зрозумів, що той показував Оґденові бридкого персня з чорним каменем, якого носив на середньому пальці, а тепер розмахував ним перед Оґденовими очима. - Бачиш? Бачиш? Знаєш, що це таке? Знаєш, де він узявся? Він століттями належав нашій родині, ось якого ми давнього роду чистокровного роду! Знаєш, скільки мені пропонували за цей перстень з оцим гербом Певерела, вигравіюваним на камені?
- Гадки не маю, - відповів Оґден, кліпнувши очима. коли перстень промайнув під самісіньким його носом, - але мене це не цікавить, пане Ґонте. Ваш син скоїв…
Ґонт розлючено заревів і кинувся до дочки. Гаррі встиг навіть подумати, що Ґонт збирається її задушити, бо його рука метнулася дівчині до горла, та наступної миті він уже волочив її до Оґдена за золотий ланцюжок, що висів у неї на шиї.
- Бачиш оце? - загарчав Ґонт на Оґдена, трясучи перед ним важким золотим медальйоном, від чого Меропа почала задихатися й бризкати слиною.
- Та бачу, бачу! - запевнив Оґден.
- Це належало Слизерину!-лементував Ґонт. - Салазарові Слизерину! Ми його останні живі нащадки! Що ти на це скажеш, ге?!
- Пане Ґонт, дочка! - стривожився Оґден, але Ґонт уже відпустив Меропу; вона попленталася непевним кроком назад у свій закуток, розтираючи шию й хапаючи ротом повітря.
- Отож бо! - переможно вигукнув Ґонт, ніби нарешті зумів пояснити те, що, на його думку, було й так зрозуміло. - Не смій розмовляти з нами так, наче ми бруд на твоїх черевиках! Ми покоління чаклунів-чистокровців… не те, що ти, поза сумнівом!
65 
