68 
- А Меропа? Вона… вона ж померла, так? Бо Волдеморт ріс у сиротинці.
- Справді, - визнав Дамблдор. - Тут доведеться вдаватися до певних припущень, хоч я й не думаю, що так важко вгадати, що сталося. Бачиш, через кілька місяців після укладеного крадькома шлюбу Том Редл знову з'явився в панському будинку Малого Генґелтона, але без дружини. В околицях ходили чутки, ніби він жалівся, що його «обкрутили» й «обвели круг пальця». Він мав на увазі, на мою думку, що перебував тоді під дією чарів, які нарешті втратили свою силу, але, гадаю, не насмілювався вживати саме ці слова, щоб його не сприйняли за божевільного. Проте коли селяни довідалися, про що він говорить, то припустили, що Меропа збрехала Томові Редлу, сказала, що має народити від нього дитину, і що саме тому він з нею й одружився.
- Але ж вона й справді народила від нього дитину.
- Так, але тільки через рік після шлюбу. Том Редл покинув її ще вагітною.
- А що сталося? - здивувався Гаррі. - Чому припинилася дія любовного зілля?
- І знову це тільки припущення, - сказав Дамблдор, - але мені здається, що Меропа, безмірно закохана в чоловіка, просто не захотіла й надалі утримувати його чарами. Думаю, вона сама перестала давати йому зілля. Можливо, закохана до нестями, вона переконала себе, що він і так у неї закохається. Можливо, думала, що він залишиться заради дитини. Якщо це й так, то вона помилилася. Він її покинув, ніколи більше не бачив і ніколи навіть не намагався довідатися, що сталося з його сином.
Небо за вікном було вже чорне, як смола, і лампи в Дамблдоровім кабінеті, здавалося, засяяли ще яскравіше, ніж досі.
- Думаю, Гаррі, на сьогодні досить, - сказав за якийсь час Дамблдор.
- Так, пане директоре, - погодився Гаррі.
Він підвівся, але не виходив.
- Пане директоре… чи це так важливо - знати про Волдемортове минуле?
- Думаю, дуже важливо, - відповів Дамблдор.
- І це… це якось пов'язано з пророцтвом?
- Цілком і повністю.
- Ясно,-трохи збентежено сказав Гаррі, хоч відповідь його й заспокоїла.
Він було рушив до виходу, але тут йому стрельнуло в голову ще одне запитання, і він обернувся.
- Пане директоре, чи я можу розповісти Ронові й Герміоні про все, що ви мені казали?
Дамблдор якусь мить пильно на нього дивився, а тоді сказав:
- Думаю, пан Візлі та панна Ґрейнджер уже довели, що їм можна довіряти. Але, Гаррі, скажи їм, що про все це не повинен знати більше ніхто. Буде погано, якщо розійдуться чутки, ніби я добре знаю або здогадуюся про Волдемортові таємниці.
- Пане директоре, запевняю, що, крім Рона й Герміони. ніхто про це не знатиме.
Він знову рушив до виходу, і був уже біля самих дверей, коли побачив його. На маленькому столику з тонкими ніжками, де стояло безліч делікатних срібних приладів, лежав потворний золотий перстень, оздоблений великим тріснутим чорним каменем.
- Пане директоре, - промовив Гаррі, дивлячись на нього. - Цей перстень…
- Так?-сказав Дамблдор.
- Це він був у вас на пальці в той вечір, коли ми відвідували професора Слизорога?
- Він, - підтвердив Дамблдор.
- Але ж це… пане директоре, чи це не той самий перстень, що його показував Оґденові Ярволод Ґонт? Дамблдор схилив голову.
- Саме той.
- Але ж як?… Він був у вас завжди?
- Ні, я здобув його недавно, - відповів Дамблдор. - Точніше кажучи, днів за два до того, як прибув забирати тебе від тітки з дядьком.
- Тобто приблизно тоді, пане директоре, коли ви поранили собі руку?
- Так, Гаррі, приблизно тоді.
Гаррі вагався. Дамблдор усміхався.
- Пане директоре, а як саме…
- Уже пізно, Гаррі! Довідаєшся про це іншим разом. На добраніч.
- На добраніч, пане директоре.
