ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>

Королевство грез

Очень скучно >>>>>

Влюбленная вдова

Где-то на 15 странице поняла, что это полная хрень, но, с упорством мазохостки продолжала читать "это" аж до 94... >>>>>

Любовная терапия

Не дочитала.... все ждала когда что то начнётся... не понравилось >>>>>

Раз и навсегда

Не понравился. Банально, предсказуемо, просто неинтересно читать - нет изюминки. Не понимаю восторженных отзывов... >>>>>




  34  

— Не старайся, — зупиняв я її. — Навіть це мене не вилікує…

Юкі хихикнула.

І саме тоді все сталося.

Мене раптом щось наче вдарило. Щось у голові цокнуло і з’єдналося. Щось сталося. Та що саме — в цю мить я не збагнув.

Майже автоматично я натиснув на педаль гальма. Водій «Комаро» позаду кілька разів відчайдушно просигналив і, об’їжджаючи нас, обкидав із вікна лайкою. Так, це правда, я щось побачив. Щойно. Щось дуже важливе.

— Гей! Що сталося?! Вам що, на той світ захотілося? — скрикнула Юкі. Здається, саме так вона сказала.

Та я її не слухав. «Це — Кікі!» — подумав я. Сумніву не було: я щойно бачив Кікі. Тут, у Гонолулу. І чого вона тут опинилась — я не знав. Та це була Кікі. Я з нею розминувся. Вона пройшла повз наш автомобіль так близько, що я міг би торкнутись її, якби висунув руку з вікна. Пройшла — і зникла.

— Зачини всі вікна, замкни всі двері. І надвір не виходь. Хоч би хто просив — нікому не відчиняй. Я скоро повернуся, — сказав я Юкі й вискочив із автомобіля.

— Стривайте!.. Я не хочу бути тут сама!..

Та я вже не звертав на неї уваги, а мчав стрімголов тротуаром. По дорозі збив не одну людину, але не мав часу навіть оглянутись. Я мусив догнати Кікі. Навіщо — не знаю. Я мусив догнати її й поговорити з нею. Я пробіг так у людському потоці кварталів два-три. На бігу згадав, як вона одягнена. Блакитне плаття, біла сумка через плече. Вони замріли далеко-далеко переді мною — блакитне плаття й біла сумка. У вечірніх сутінках біла сумка через плече гойдалась у такт її ходи. Вона прямувала в найлюдніші квартали. Коли я вибрався на якийсь проспект, натовп перехожих раптом погустішав, і я вже не міг швидко бігти. Огрядна жінка, втричі більша за Юкі, перегородила мені дорогу. І все-таки відстань між мною та Кікі потроху скорочувалася. Вона не переставала йти. Звичним кроком — не швидко, не повільно. Не обертаючись назад, не озираючись по боках, не виказуючи бажання сісти в автобус — просто крокувала вперед, і все. Здавалося, що от-от я її наздожену, але дивна річ: відстань між нами не дуже коротшала. Вона не зупинялася на жодному перехресті. На кожному світлофорі завжди спалахувало зелене світло — так, ніби вона заздалегідь прорахувала свій маршрут. Одного разу, щоб не загубити її з поля зору, мені довелося перебігати дорогу на червоне світло, ризикуючи потрапити під колеса автомобілів.

Коли нас відділяло якихось двадцять метрів, вона зненацька повернула ліворуч за ріг будинку. Я, звісно, метнувся услід і, також повернувши ліворуч, опинився у безлюдному вузькому провулку. Обабіч тяглися обшарпані стіни якихось контор, а вздовж тротуарів стояли брудні мікроавтобуси та пікапи. Її не було ніде. Захекавшись, я спинився і напружив зір. «Гей, що сталося? Ти знову зникла?» Та ні, вона не зникла. Її постать лише на одну мить сховалася за величезним автофургоном. І ось вона знову йде по тротуару незмінним кроком. Вечірня пітьма з кожною хвилиною густішала, але я виразно бачив, як розмірено, немов маятник годинника, гойдається на стегні її біла сумка.

— Кікі! — заволав я.

Здавалося, ніби до неї долинув мій голос. На одну мить вона обернулася. «Це — Кікі», — подумав я. Звісно, нас розділяла певна відстань, було темно, а вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали цей глухий провулок. І все-таки я не сумнівався, що це — Кікі. Помилки не було.І вона знала, що це — я. Вона навіть спробувала всміхнутися до мене.

Та Кікі не зупинилася. Тільки на мить обернулася. І ходи не сповільнила. Йшла далі — й раптом зникла в одній із офісних будівель. За секунд двадцять я заскочив у ті самі двері. Однак забагато спізнився. Стулки ліфта в кінці коридору вже зачинилися. Стрілка на старомодному табло почала повільно відраховувати поверхи. Переводячи подих, я пильно стежив за стрілкою. А та, ледве ворушачись, раптом здригнулася на цифрі «8» і завмерла. І вже більше не рухалася. Я натиснув на кнопку, але передумав і побіг угору найближчими сходами. На півдорозі зіткнувся з адміністратором — сивим самоанцем, що спускався вниз із відром, і мало не збив його з ніг.

— Гей, ви куди? — гукнув він до мене.

— Потім скажу! — відповів я й подався сходами догори.

У порожній будівлі відгонило пилом. Мертву тишу в коридорі неприємно порушували тільки мої кроки. Навколо не було ні душі. На восьмому поверсі я передусім озирнувся на всі боки. Нікого, нічого. Тільки сім чи вісім безликих, ділових дверей уздовж стін коридору. А на кожних дверях — табличка з номером та прізвищем.

  34