очень нудно 
38 
Юкі раз у раз поглядала на мене, і як тільки ми скінчили їсти, вона сказала:
— Здається, вам пора спати. У вас поганий вигляд.
Повернувшись у номер, я увімкнув телевізор і наодинці довго пив вино. Транслювали передачу про бейсбол. Змагання між командами «New York Yankees» та «Baltimore Orioles». Я дивився бейсбол без особливої цікавості, а просто хотів, аби телевізор залишавсь увімкненим. Заради хоч якогось зв’язку з реальністю.
Я пив вино, поки мене не почало хилити до сну. І лише тоді, раптом похопившись, іще раз набрав телефонний номер, написаний на папірці. І цього разу безрезультатно. Після п’ятнадцятого гудка я поклав трубку. І знову, сівши на диван і втупившись в екран телевізора, дивився, як Вінфілд приготувався відбивати м’яча. І саме тоді я відчув, як щось закрутилося в моїй голові.
Що?
Не відриваючи очей від екрана, я спробував думати про це щось.
Щось одне схоже на щось інше. Щось одне з’єднується з чимось іншим…
«Навряд», — подумав я. Але варто перевірити. Я взяв клаптик паперу з телефонним номером, підійшов до дверей і порівняв номер, який написала на них Джун, з номером на папірці.
Вони збігалися.
«Усе з’єднано», — подумав я. Все зчеплено одне з одним. І тільки я сам не можу збагнути суті цього зв’язку.
* * *
Наступного дня я вирушив у касу «Японських Авіаліній» і замовив квиток на післяобідній рейс. Після того виселився з готелю і відвіз Юкі до материного котеджу в Макаху. Ще вранці я зателефонував Аме й повідомив, що виникла нагальна справа і я змушений повернутися в Японію. Вона особливо не здивувалася. Сказала, що для дочки в неї завжди знайдеться місце і що вона не проти того, щоб я привіз Юкі до неї. Той день від самого ранку видався на рідкість похмурим. За такої погоди не було дивно, якби знову розбушувався шквал. На тому «Міцубісі-лансері», як завжди, під музику з радіоприймача, я мчав по знайомій автостраді вздовж узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів за годину.
— Ви — як Пекман, — сказала Юкі.
— Як хто? — перепитав я.
— Здається, ніби у вашому серці сидить Пекман, — відповіла вона. — І пожирає його, рисочку за рисочкою — пі, пі, пі…
— Я не зовсім розумію метафори.
— Щось вас гризе.
Якийсь час я мовчки вів автомобіль, думаючи над її словами.
— Іноді я відчуваю тінь смерті, — сказав я. — Дуже густу тінь. Здається, ніби смерть підступила зовсім близько. Ще трохи — простягне свою руку і вчепиться за ногу. Та мені не лячно. Чому? Бо це завждине моя смерть. Її рука завждихапає чужу ногу. Одначе щоразу, коли хтось умирає, мені здається, наче я потроху зношуюся… Чому?
Юкі мовчки здвигнула плечима.
— Чому — сам не знаю, — вів далі я. — Але смерть завжди поряд зі мною. І як тільки трапляється нагода, раптом виповзає з якої-небудь щілини…
— А може, це ваш ключ? Непевне, через смерть ви з’єднуєтеся з усім світом.
Я знову замислився над її словами.
— Ти, бачу, вмієш заганяти мене в депресію… — сказав я.
Дік Норт не на жарт засмутився, дізнавшись про мій від’їзд. Між нами не було надто багато спільного, але в наших стосунках відчувалася певна невимушеність. Крім того, я навіть відчував повагу до його ліричного прагматизму. На прощання ми потиснули один одному руки. І саме тоді я згадав про той скелет. Невже це справді був Дік Норт?
— Слухай, а ти ніколи не думав, якою смертю помреш? — запитав я його.
Усміхнувшись, він на хвильку замислився.
— На війні часто думав. Бо там є різні способи, як умерти. А от останнім часом мало думаю. Нема часу сушити собі голову такими складними речами. У мирний час людина набагато більше зайнята, ніж на війні. — І він засміявся. — А чого ти про це питаєш?
— Без особливої причини, — відповів я. — Просто спало на думку.
— Я подумаю, — пообіцяв він. — І наступного разу розкажу.
Після того Аме запросила мене на прогулянку. Поволі, плече в плече, ми пішли маршрутом, призначеним для бігу підтюпцем.
— Спасибі вам за все, — сказала Аме. — Я справді вам дуже вдячна. Просто не знаходжу для цього слів. Але повірте мені… Здається, що завдяки вашій появі багато чого вдалося виправити. За вашого посередництва чомусь усе потекло тихо-мирно. Ми з Юкі змогли вдосталь наговоритись і трохи порозумітись. А тепер вона навіть приїхала, щоб пожити разом зі мною…
38 
