очень нудно 
40 
— Мені пора їхати, — сказав я, поглянувши на годинник. — В аеропорту треба здати автомобіль і розплатитися за його оренду, а тому хотілося б прибути туди завчасу.
Вона ще раз спробувала зосередити свій неуважний погляд на мені. Такий вираз обличчя я іноді помічав у Юкі. Вираз, який промовляв: «Доведеться змиритись із реальністю». «Між ними багато чого спільного чи то в характері, чи то у схильностях», — знову подумав я.
— Ой, дійсно! Ви квапитеся, правда? Я забула, — сказала вона й похитала головою — раз ліворуч, раз праворуч. — Вибачте, трохи замислилася…
Ми підвелися з лавочки і тим самим маршрутом пішли назад до котеджу.
Проводжали мене всі троє. Я порадив Юкі не об’їдатися покидьками з усяких «макдональдсів». Вона тільки стулила губи. «А втім, усе буде гаразд, адже поряд є Дік Норт», — подумав я.
У дзеркалі заднього виду три постаті здалися мені дуже дивними. Дік Норт розмахував високо піднесеною рукою. Аме, схрестивши руки, дивилася вперед невидющими очима. Юкі, відвернувшись убік, носком сандалії підбивала камінь. Усі вони справді скидалися на різношерсту команду випадкових людей, покинутих на краю недосконалого космосу. Навіть не вірилося, що хвилину тому і я належав до її складу. На повороті я крутнув кермо вліво, і їхні зображення в дзеркалі зникли. Уперше за довгий час я залишився сам.
* * *
Опинившись на самоті, я почувавсь якнайкраще. Звичайно, це не означає, що товариство Юкі мене обтяжувало. Просто взагалі самотність — річ непогана. Ні з ким не треба радитися, перш ніж щось робити. Ні перед ким не треба виправдовуватися за помилки. Утнеш якусь дурницю — сам над собою пожартуєш, сам і посмієшся. І ніхто тобі не скаже: «Які в тебе дурні жарти!». А зробиться нудно — вирячишся, скажімо, на попільницю, та й усе. І ніхто тебе не спитає: «Чого ти вирячився на попільницю?». Погано це чи добре — до самотнього життя я давно звик.
Як тільки я залишився сам-один, барви й запахи злегка таки змінилися. Я глибоко вдихнув повітря й відчув, ніби у грудях стало просторіше. Я налаштував радіо на джазову радіостанцію і, слухаючи чи то Коулмена Хоукінса, чи то Лі Морґана, у гарному настрої гнав автомобіль до аеропорту. Хмари, що недавно суцільно закривали небо, тепер, наче кимсь силоміць розірвані, розповзлись окремими клаптями по різних кутках небокраю. Невтомний пасат, гойдаючи листям пальм, поволі гнав ці клапті все далі й далі на захід. Було видно, як «Боїнг-747» угризається в небо під гострим кутом, як срібний клин.
Я залишився сам — і будь-які думки раптом вилетіли з голови. Я відчув, що миттю в голові полегшало. Але моя свідомість не могла так швидко пристосуватися до цієї зміни. Все-таки не думати ні про що було приємно. «От і не думай ні про що! — сказав я собі. — Ти на Гаваях, чорт його бери! Навіщо тобі про щось думати?». Явикинув із голови геть-чисто все й зосереджено гнав автомобіль уперед, насвистуючи мелодії «Stuffy», «Side-Winder» із силою, що нагадувала протяг крізь щілину. Під час спуску зі швидкістю сто шістдесят кілометрів за годину вітер завивав, як шалений. Коли дорога різко звернула — переді мною широко відкрилась яскрава синь Тихого океану.
«От і скінчилася відпустка», — подумав я. Хоч би там що, а все на світі коли-небудь закінчується.
Діставшись до аеропорту, я віддав орендований автомобіль, зареєструвався біля конторки «Японських Авіаліній» і наостанку ще раз у телефонній будці набрав загадковий номер. Як я і сподівався — ніякої відповіді. Лише безперервні гудки. Я поклав трубку і довго дивився на телефонний апарат. Зрештою махнув на все рукою, зайшов до залу очікування першого класу й випив джину з тоніком.
«Токіо», — подумав я. Але нічого токійського в голові не спливало.
31
Повернувшись у квартиру на Сібуя, я нашвидку переглянув пошту і прослухав повідомлення на автовідповідачеві. Нічого важливого. Як завжди, дрібні робочі справи. Розпитування про статтю для наступного випуску, скарги щодо мого раптового зникнення, нові замовлення й таке інше. Відповідати на все я не мав сили і тому вирішив відмахнутися від усього цього за одним разом. Якби я виправдовувався перед кожним окремо, то змарнував би силу-силенну часу, тож краще вже обійтися без виправдань і негайно поставити крапку на такому виді роботи. До того ж я добре розумів, що не зможу докласти рук ні до чого, якщо візьмуся розгрібати всілякі кучугури. Тому нічого іншого не залишалось, як відмахнутися від усіх пропозицій. Ясна річ, мої клієнти вважатимуть, що я повівся з ними нечемно. Та, на щастя, принаймні зараз із грошима не було сутужно. А далі — якось буде. Взагалі досі я слухняно, ні на що не нарікаючи, виконував замовлення моїх клієнтів так, як вони цього воліли. А тепер хоч трохи поживу так, як мені хочеться. Я також маю на це право.
40 
