очень нудно 
37 
Я запам’ятав назву провулка й поспішив до автомобіля. З ображеним виразом обличчя Юкі дрімала на сидінні, слухаючи радіо. Я постукав — вона підвела голову й відімкнула двері.
— Вибач, — сказав я.
— Сюди приходили всякі типи. Щось верещали, у вікна гримали, машину розгойдували, — повідомила вона безбарвним голосом і вимкнула радіо. — Було дуже страшно.
— Вибач…
І тоді вона побачила моє обличчя. Умить її очі наче скрижаніли. Зіниці втратили свій колір і злегка затремтіли, як стояча водна гладінь, коли на неї падає листя з дерева. Губи заворушилися, стараючись висловити щось невимовне.
— Гей, де ви були і що там робити?
— Не знаю, — відповів я. Здавалося, ніби мій голос долинув невідомо звідки і, як цокання тих каблучків, розтанув у просторі. Я вийняв із кишені хустинку й повільно витер обличчя. Холодні краплі поту застигли на обличчі твердою плівкою.
— Сам не знаю. Власне, що я робив?
Юкі примружила очі й, простягти руку, торкнулася моєї щоки. М’якими, гладенькими пальцями. Не відпускаючи їх, вона голосно втягла носом повітря, ніби до чогось принюхувалась. Її носик ледь-ледь роздувсь і завмер. Вона не відривала погляду від мене, наче дивилася на мене з відстані одного кілометра.
— Там ви щось бачили, правда?
Я кивнув.
— Щось таке, чого не розказати. Чого не передати словами. Навіть якщо намагатися це зробити, ніхто не зрозуміє. А от я розумію… — Вона прихилилася до мене й легенько притулилася щокою до моєї щоки. Секунд десять-п’ятнадцять ми сиділи так, не ворушачись.
— Бідолаха, — сказала вона.
— Чому? — засміявся я. Сміятися не хотілось, але довелося. — З якого боку не дивись, я — звичайна нормальна людина. І загалом практична. І чого це мене так часто затягує в такі химерні історії?
— Справді, чому? — сказала Юкі. — Мене не питайте. Я — дитина, ви — дорослий.
— Правду кажеш, — погодився я.
— Але ваш настрій я добре розумію.
— А я ні.
— Почуття безсилля, — сказала вона. — Це коли вами крутить щось велике, а ви не можете нічого вдіяти.
— Можливо…
— У такі моменти дорослі люди напиваються.
— Це правильно, — погодився я.
Ми подалися в бар ресторану «Халекулані». Не біля плавального басейну, а в самому приміщенні готелю. Крім нас, у барі не було нікого. Я замовив мартіні, Юкі — содову з лимоном. Рідковолосий піаніст літнього віку із серйозним, як у Рахманінова, обличчям мовчки грав на роялі стандартний набір джазових творів: «Stardust», «But Not for Me», «Moonlight in Vermont». Технічно гра була бездоганною, але не дуже цікавою. Наприкінці він старанно відбарабанив прелюдію Шопена. Цього разу досить гарно. Юкі заляскала в долоні, піаніст усміхнувся, розтуливши губи на міліметрів два, й кудись зник.
Я допив третю порцію мартіні й, заплющивши очі, згадав ту злощасну кімнату. Як сон серед білого дня. Страшний сон, од якого спочатку обливаєшся потом, а, прокинувшись, полегшено зітхаєш… Та це не сон. Я знаю, що це не сон. І Юкі також знає. Знає, що я це бачив.Шість скелетів, вибілених часом. Що це означає? Невже скелет без лівої руки — Дік Норт? Тоді хто ж інші п’ять?
Що, власне, хоче повідомити мені Кікі?
Раптом підхопившись, я витягнув із кишені клаптик паперу, знайдений на підвіконні, підійшов до телефону й набрав той номер. Трубку ніхто не брав. Гудки лунали один за одним і пірнали, як грузило, в бездонну порожнечу. Я повернувся на стілець у барі й зітхнув.
— Як будуть квитки на літак, я завтра ж повертаюся в Японію, — заявив я. — Надто довго я тут затримався. Відпустка вийшла чудова, але, здається, пора зніматися з насидженого місця. Бо вдома доведеться залагоджувати деякі справи.
Юкі кивнула. Так, ніби заздалегідь знала, що я скажу.
— Гаразд. Про мене не турбуйтесь. Як хочете повертатися — краще повертатися.
— А що ж ти робитимеш? Тут залишишся? Чи поїдеш зі мною в Японію?
Вона злегка здвигнула плечима.
— Вирішила побути з мамою. Поки що не хочу в Японію. Гадаю, мама не відмовиться взяти мене до себе, якщо попрошу.
Я кивнув і допив залишки мартіні.
— Ну що ж, завтра я відвезу тебе до Макахи. Крім того, наостанку мені не завадило б іще раз зустрітися з твоєю матір’ю, правда?
Після того ми вирушили у рибний ресторанчик біля «Алоха-Тауер» на останню вечерю. Поки Юкі наминала омара, я випив порцію віскі й узявся до смажених устриць. Ми майже не розмовляли. У голові мені затьмарилося. Здавалося, що от-от за устрицями засну й перетворюся на білий скелет.
37 
