84 
І тоді на стільці в найдальшому кутку, огорненому пітьмою, щось наче заворушилось. Я напружив зір. Це «щось» легко підвелось і, зацокавши каблучками, попрямувало до мене. Це була Кікі. Вона повільно виринула з темряви, пройшла через стовпи світла й сіла на стілець за столом. Як і минулого разу, Кікі була в блакитній сукні та з білою сумочкою через плече.
Вона сиділа й пильно дивилася на мене. З надзвичайно спокійним виразом на обличчі. Розташувалася не на світі і не в тіні, а посередині між ними. Я підвівся і вже збирався підійти до неї, але чомусь зупинився — через розгубленість, а може, через біль у скронях.
— Куди ділися скелети? — запитав я.
— Та хто його знає… — відповіла вона. — Мабуть, зникли…
— Це ти їх прибрала?
— Та ні, вони просто зникли. А може, це ви їх прибрали?
Я зиркнув на телефон і легко потер скроні кінчиками пальців.
— Власне, що вони, ці скелети, означали?
— Вас, — відповіла вона. — Це ж ваша кімната. Тут усе ваше.
— Моя кімната? — перепитав я. — Ну, а як готель «Дельфін»? Що ж там?
— І там, звичайно, ваша кімната. Там у вас Чоловік-Вівця. А тут — я.
Стовпи світла нітрохи не здригалися. Стояли незмінними, наче витесаними з прозорого каменю. І тільки повітря в них злегка гойдалось. Я дивився на їхнє гойдання невидющими очима.
— Де тільки немає моїх кімнат… — сказав я. — Знаєш, мені щоночі снився однаковий сон. Сон про готель «Дельфін». Надзвичайно довгий і вузький готель, в якому хтось за мною плакав. Я думав, що це ти. А тому будь-що хотів із тобою побачитися.
— Усі плачуть за вами, — сказала Кікі тихим, заспокійливим голосом. — Бо це місце — ваше. А тому там усі плачуть за вами.
— Одначе ти мене кликала. Ось чому я приїхав у готель «Дельфін», аби з тобою зустрітись. І тоді… стільки всього почалося! Стільки людей зустрілося. Стільки людей померло. Слухай, це ти мене кликала? Це ти мене повела?
— Та ні, це було не так. Ви самі себе покликали. А я — лише ваша тінь. Через мене ви самі себе покликали й повели. Ви танцювали зі своїм силуетом на стіні. Я — лише ваша тінь.
« Коли я душив її, думав, що це моя тінь, —казав Ґотанда. — Думав, життя піде на лад, якщо я вб’ю цю тінь».
— Але чому всі плачуть за мною?
На це вона нічого не відповіла, а легко підвелася зі стільця й, цокаючи каблучками, підійшла до мене. Стала на коліна, простягла руку й тонкими, ніжними пальцями торкнулася губ, а потім — скронь.
— Ми плачемо за тим, за чим ви не можете плакати, — сказала вона тихо, ніби вмовляючи. — Проливаємо сльози за тим, за чим ви не можете проливати. Ридаємо за тим, за чим ви не можете ридати.
— А як твої вуха? — спитав я.
— Мої вуха… — сказала вона і всміхнулася. — З ними все гаразд. Як і колись.
— А ти не могла б показати їх мені ще раз? — спитав я. — Мені так хочеться ще раз зазнати тієї ж насолоди, як і тоді в ресторані, коли ти мені їх показала і я відчув, ніби світ перероджується наново. Я про це ніколи не забуваю…
Вона похитала головою.
— Колись іншим разом, — відповіла вона. — Зараз не годиться. Це не така річ, яку можна показувати будь-коли. А тільки у відповідний час. Тоді так було. А зараз — ні. Колись іншим разом покажу. Коли вам справді буде потрібно.
Вона підвелася з колін і, відступивши у стовп прямовисного світла, зупинилася. Здавалося, ніби її тіло от-от розтане й зникне в повітрі серед блискотіння пилинок.
— Слухай, Кікі… Ти вмерла? — спитав я.
Не виходячи зі стовпа світла, вона крутнулась усім тілом і стала до мене спиною.
— Ви про Ґотанду?
— Ага, — відповів я.
— Ґотанда вважає, що сам убив мене.
Я кивнув.
— Так, він справді так уважав.
— Можливо, він убив мене. Так йому здавалося. Здавалося, що вбив мене. Це йому було потрібно. Таким убивством він зміг розв’язати свої проблеми. Йому потрібно було мене вбити. Бо якби він цього не зробив, то не міг би зрушити з місця. Нещасний… — сказала Кікі. — Та я не вмерла. А просто зникла. Я так роблю. Переміщуюся в інший світ. Ніби пересідаю з однієї електрички на іншу, що мчить паралельно. От що означає «зникати». Розумієте?
— Ні, не розумію, — відповів я.
— Це ж так просто! Дивіться…
По цих словах Кікі швидко попрямувала до стіни. І навіть підійшовши впритул до неї, не сповільнювала кроків. А, поглинута нею, зникла. Разом зі стукотом каблучків.
84 
