88 
— І раніше?
— Ага. Коли не спиться, я серед ночі крадькома сюди приходжу. І сама тут розгулюю. Завдяки цьому заспокоююсь. Скажете: дурість? А мені подобається. У готелі я відразу розслаблююся. Поки що мене ні разу на цьому не спіймали. Тож будьте спокійні. А якби й спіймали, я б якось викрутилася. Звісно, коли б дізналися, що я до вас заходила — була б неприємність. А так усе гаразд. Я побуду тут до ранку, а на початку робочого дня тихенько звідси вийду. Ви не проти?
— Звичайно, не проти. А коли робота починається?
— О восьмій, — відповіла вона. І глянула на свій годинник. — Залишилося ще п’ять годин.
Трохи нервово Юмійосі зняла годинник і з легким стуком поклала його на стіл. Потім присіла на диван, розгладила спідничку на колінах і подивилася на мене. Сидячи на краю ліжка, я відчував, що свідомість поволі повертається до мене.
— Так що? — сказала вона. — Я вам потрібна?
— Дуже сильно, — відповів я. — Я об’їхав чимало місць. По колу. І переконався, що ти мені потрібна.
— Сильно… — повторила вона. І знову поправила спідничку на колінах.
— Так, дуже сильно.
— А куди ж ви повернулися після того, як об’їхали по колу?
— У реальність, —відповів я. — Це забрало силу-силенну часу, але я врешті-решт повернувся в реальність. Я пробився через стільки дивних обставин. Стільки людей померло на моєму шляху. Стільки всього втрачено. Я зазнав такого розгублення, що й досі від нього не звільнився. Напевне, розгублення так і залишиться розгубленням. А проте я відчуваю, що таким чином пройшов по життєвому колу. Й опинився в реальності. Поки проходив по колу, страшенно втомився. Але сяк-так не переставав танцювати. Ні разу не збивався з ритму. А тому зміг сюди дістатися.
Юмійосі пильно дивилася на мене.
— Гадаю, зараз мені не вдасться пояснити все докладно, — вів я далі. — Але я хочу, щоб ти мені повірила. Ти мені потрібна, це для мене дуже важливо. Так само це важливо й для тебе.
— Ну, то що я маю робити? — спитала вона, не міняючись на обличчі. — Від зворушення з вами переспати? Мовляв, як чудово, що я так сильно вам потрібна!
— Та ні, зовсім не так! — заперечив я, намагаючись знайти відповідні слова. Але так і не знайшов. — Як би це сказати… Так наперед визначено. Я ні разу в цьому не сумнівався. Від самого початку знав, що з тобою пересплю. Але тоді не вдалося. Було недоречно. А тому я чекав, поки пройду по життєвому колу. І от я пройшов. Тепер уже доречно.
— Ви хочете сказати, що я маю кинутися до вас у ліжко?
— Я розумію, що моя логіка надто прямолінійна. А спосіб переконування — найгірший. Це я визнаю. Та, чесно кажучи, ти мусиш. Інших слів не знаходжу. Послухай, у звичайній ситуації я вмовляв би тебе за відповідними канонами. Не сумнівайся — я в цьому розбираюся. Що з цього вийшло б — інше питання, але спокусити тебе я зумів би за правильною методикою — як усі люди. Та зараз ситуація не така. Набагато простіша. Та абсолютно зрозуміла. А тому й по-іншому не скажеш. Справа не в тому, добре в нас вийде чи ні. Я мушу переспати з тобою. Це наперед визначено.А сперечатися з тим, що наперед визначено, я не хочу. Бо інакше багато чого важливого не відбудеться. Це правда. Не брехня.
Юмійосі довго дивилася на свій годинник, що лежав на столі.
— Хоча й чесністю це важко назвати, — сказала вона. І, зітхнувши, розстебнула ґудзики на блузці. — Відверніться…
Я лежав на ліжку і вдивлявся у куток стелі. «Там — інший світ», — подумав я. Та зараз я перебував у цьому.Вона повільно роздягалася. Було чути тихий шурхіт її одежі. Кожну зняту річ вона, здається, ретельно складала. Потім було чути, як із легким стуком вона поклала на стіл окуляри. Із надзвичайно спокусливим стуком. Після того підійшла до мене, погасила лампу біля подушки і шмигнула в ліжко. Прошмигнула так само тихо, як тоді, коли прослизала до мене в номер крізь прочинені двері.
Я простягнув руку й обняв Юмійосі. Наші тіла торкнулися одне одного. «Яка вона гладенька! — подумав я. — І водночас ваговита». Справжня реальність. Не те, що Мей. Мей вабила, як мрія. Фантастичною була як вона сама, так і обставини її появи в моєму житті. Ку-ку…А от тіло Юмійосі існувало в реальному світі. З його теплом, його вагою, його трепетом. Так думав я, обіймаючи його. Пальці Ґотанди, що пестили спину Кікі, належали фантазії. Їхні рухи були грою, миготінням світла на екрані, тінню, що прослизнула з одного світу в інший. Зараз усе не так. Зараз усе реально. Ку-ку…Мої реальні пальці пестили реальну шкіру.
88 
