очень нудно 
41 
Овеча шкура на ньому здалася трохи бруднішою, ніж колись. Вовна повсюди засмальцювалась і збилася у ковтуни. Чорна маска на обличчі також мала набагато пошарпаніший вигляд, ніж та, яку я пам’ятав. Вона здавалася нашвидкуруч виготовленою частиною маскарадного костюму. А може, таке враження виникло під впливом вологих стін кімнати, схожої на погріб, і тьмяного полум’я свічки. Або через те, що пам’ять завжди ненадійна і зберігає все в рожевому світлі. Однак не тільки одежа Чоловіка-Вівці, але й він сам здавався набагато потріпанішим, ніж колись. За чотири роки він постарів і згорбився. Раз у раз глибоко зітхав, і те зітхання дивно різало слух. Неприємним звуком — ніби щось, потрапивши в трубу, перекочується, б’ється об стінки, а назовні не вилітає.
— Ми думали, ти прийдеш раніше, — сказав Чоловік-Вівця, поглядаючи на мене. — А тому весь час чекали. Недавно хтось приходив. Ми подумали — ти. А виявилося — хтось інший. Хтось помилково забрів. Дивно. Інші люди так просто не могли б сюди попасти. Та байдуже. Головне — ми думали, ти прийдеш раніше.
Я здвигнув плечима.
— Я, звичайно, думав, що сюди прийду. Що мушу прийти. Однак не міг зважитися. Часто сон бачив. Про готель «Дельфін». Постійно один і той самий. Та поки зважився сюди прийти, минуло багато часу.
— Намагався про це місце забути?
— Забув до половини, — зізнався я щиро. І подивився на свої пальці, освітлені миготливим полум’ям свічки. «Мабуть, протяг?» — здивувався я. — Думав забути все, якщо вдасться забути до половини. І жити так, наче тут зі мною нічого не сталося…
— І все через те, що загинув твій друг?
— Так, — відповів я. — Через те, що загинув мій друг.
— Але врешті-решт ти сюди таки повернувся, — сказав Чоловік-Вівця.
— Так, урешті-решт сюди повернувся, — погодився я. — Не зміг забути про це місце. Як тільки намагався забути — щось обов’язково мені про нього нагадувало. Мабуть, воно для мене особливе. Незалежно від того, подобається воно мені чи ні, я відчуваю себе його частиною. Сам не знаю, що це конкретно означає, але відчуваю це дуже чітко. Хтось плаче тут за мною. І шукає мене. А тому я вирішив сюди приїхати. Скажи, де зараз я, власне, перебуваю?
Чоловік-Вівця довго дивився мені прямо в очі. Потім похитав головою.
— Подробиць і ми не знаємо. Тут вельми просторо. І дуже темно. Наскільки просторо й наскільки темно — нам не відомо. Ми знаємо тільки про цю кімнату. А тому не можемо докладно про щось інше розповісти. У всякому разі, ти прибув сюди, бо настав час, коли ти мав прибути. Ми так думаємо. Не сумнівайся. Напевне, хтось за тобою плаче. Хтось тебе шукає. Якщо ти це відчуваєш — отже, так воно і є. Так чи інакше, а твоє повернення сюди — цілком природна річ. Як повернення птаха у своє гніздо. Цілком природна. Якби ж ти не бажав повернутися — це означало б те саме, що цього місця взагалі немає…
І Чоловік-Вівця знову потер рука об руку. Велетенська тінь на стіні загойдалася в такт його рухам. Так, ніби чорний привид збирався напасти на мене зверху. Зовсім як колись у фільмах-коміксах.
«Як повернення птаха у своє гніздо», — подумав я. Мені здалося, що Чоловік-Вівця таки правий. Я повернувся сюди тільки на чийсь поклик.
— Ну, розповідай, — тихо сказав Чоловік-Вівця. — Розповідай про себе. Тут — твій світ. Нічого не соромся. Що в тебе на душі — про те й розповідай докладно, не кваплячись. Не сумніваюсь, ти маєш про що розповісти…
Втупившись у тінь на стіні в тьмяному полум’ї свічки, я розповідав про те, що випало на мою долю. Вже давно я не відкривав своєї душі нікому так щиро, як зараз. Повільно, з усіма подробицями, наче розтоплював крижану брилу. Розповів, що більш-менш заробляю собі на прожиток. Що, однак, нікуди не рухаюся. Що, нікуди не рухаючись, поступово старішаю. Що відучився по-справжньому любити. Що забув, як тоді тремтить серце. І що не знаю, чого варто хотіти. Розповів, що з усіх сил, як тільки можу, стараюся робити те, що мене зараз стосується. Та що це ніяк не допомагає. Здається, що власне тіло день у день твердішає. Зсередини, від самого серця, поволі дерев’яніє. І мені стає страшно… І відчуваю, що лише це місце прив’язує мене до себе. Що я належу йому. Я не знаю, що це за місце. Але інстинктивно відчуваю: я — його частина.
Чоловік-Вівця мовчки слухав мою розповідь. Здавалося, ніби майже задрімав. Та як тільки я закінчив розповідати, він розплющив очі.
41 
