очень нудно 
38 
Я довго стояв, завмерши на одному місці. Не міг ворухнутися — руки й ноги ніби спаралізувало. Здавалося, наче мене затягли у морську безодню. Густий морок тиснув з усіх боків. А глибока тиша розривала барабанні перетинки. Спочатку я намагався звикати до темряви. Та дарма. Вона виявилася не такою половинчастою, щоб з часом очі могли до неї призвичаїтися. Темрява була непроглядною. Схожа на полотно, кілька разів суцільно, без жодної прогалини, замазане чорною фарбою. Я машинально обшукав кишені. У правій виявив гаманець і ключі від власної квартири. У лівій — пластмасову карточку-ключ від номера, хусточку до носа й дрібні гроші. Речі, зовсім тепер не потрібні. Уперше в житті я пошкодував, що кинув курити. Якби не кинув — напевне, знайшов би в кишенях сірники або запальничку. Однак тепер уже пізно шкодувати. Я вийняв руку з кишені й простягнув туди, де могла бути стіна. Наткнувся на вертикальну поверхню. Отже, стіна була на місці. Гладка й холодна. Надто холодна для готелю «Дельфін». Його стіни не такі холодні. Бо в ньому кондиціонери цілодобово підтримують помірну температуру. «Заспокойся і холоднокровно подумай», — наказав я сам собі.
Холоднокровно!
По-перше, все це вже траплялося з дівчиною з реєстратури. І зі мною відбувається абсолютно те саме. А тому нема чого боятися. Вона сама з цієї халепи вибралася. Отже, і я зумію. Обов’язково! Передусім треба заспокоїтися, і діяти так само, як вона. У цьому готелі щось дивне приховується. Щось таке, що, можливо, стосується мене. Цей готель, напевне, чимось пов’язаний зі старим готелем «Дельфін». Ось чому я сюди прибув. Так чи ні? Саме так! Отже, треба діяти так само, як вона, і на власні очі побачити те, чого не змогла вона.
Страшно?
Страшно.
«Ще б пак! — подумав я. — Не на жарт страшно». Здавалося, ніби мене роздягли догола. Неприємне відчуття. Глибока навколишня темрява віщувала насильство, а я навіть не міг побачити небезпеки, яка безшумно, як морський змій, наближалася до мене. Мене опанувало безсилля, від якого не було порятунку. Здавалося, що темрява проникає в тіло крізь усі пори на шкірі. Сорочка просякла холодним потом. Горло пересохло. Настільки, що годі було проковтнути слину.
Власне, де я? Де завгодно, тільки не в готелі «Дельфін». Зовсім десь інде. От у цьому я не сумнівався. Переступив через якусь межу — й опинився в цьому химерному місці. Я заплющив очі й кілька разів глибоко дихнув.
Це може здатися дурістю, але зараз мені захотілося послухати «Кохання — блакитне» у виконанні оркестру Поля Моріа. «Я був би такий щасливий, якби ця музика зазвучала тепер!» — подумав я. Як вона мене підбадьорила б! І Ричард Клейдерман годиться. Зараз я і його стерпів би. І «Los Indios Tabajaras» годиться, і Хосе Фелісіано, і Хуліо Іґлесіас, і Серхіо Мендес, і «Partridge Family», і «1910 Fruitgam Company» — все що завгодно! Так хотілося послухати музику! Надмірна тиша ставала нестерпною… Зрештою, я ладен був слухати й хор Мітча Мілера, а також дует Аль Мартіно з Енді Вільямсом.
«Та годі!» — зупинив я себе. Чи варто забивати собі голову такими нісенітницями? Але все-таки про щось доводиться думати. Про будь-що. Хочеться заповнити чимось порожнечу в голові. Щоб витіснити страх, який заповзає в неї.
Майкл Джексон витанцьовує «Біллі Джін» навколо вогнища з тамбурином у руках. Так, що навіть верблюди в захваті заслухалися.
У голові — якась плутанина.
У голові — якась плутанина.
Мої думки злегка відлунюють у темряві. Думки відлунюють.
Я ще раз глибоко дихнув — і вигнав з голови безглузді видива. Доки можна з цим миритися? Час переходити до дій. Так чи ні? Хіба не для цього я сюди прибув?
Я набрався відваги й наосліп повільно, крок за кроком, пішов коридором праворуч. Однак ноги не дуже слухалися. Наче не свої. Порушився зв’язок між ногами та нервовою системою. Я намагаюся йти, а ноги ледве переступають. Я в полоні суцільного, як вода, мороку, що простягається від краю й до краю. Аж до самого центра Землі. Крок за кроком я просуваюся до нього. А коли дійду туди, на поверхню Землі вже не зможу повернутися… «Думай про щось інше, — наказую я собі. — Інакше страх швидко заволодіє тобою». Ну що ж, подумаю над продовженням сценарію. То на чому я зупинився? Ага, на появі Чоловіка-Вівці. Однак сцена у пустелі поки що закінчиться, а на екрані з’явиться палац фараона. Розкішний палац, в якому зібрано всі скарби Африки. В очікуванні наказу стоять нубійські раби. В центрі зали — фараон. Лунає музика, схожа на мелодію Міклоша Рожі. Очевидно, фараон чимось роздратований. «Щось у Єгипті прогнило, — думає він. — Щось не те відбувається і в цьому палаці. Я виразно це відчуваю. Треба навести порядок…»
38 
