очень нудно 
37 
«Цікаво, що означає переспати з давньоєгипетською придворною дамою?» — запитав я сам себе, але нічого конкретного не зміг уявити. А коли все-таки напружував мозок — на пам’ять наверталися кадри «Клеопатри» виробництва кіностудії «XX століття — Фокс». Того нікчемного фільму з участю Елізабет Тейлор, Ричарда Бартона та Рекса Харісона. Екзотика в голлівудському стилі: довгоногі чорношкірі юні рабині обмахують віялами з довжелезними ручками Елізабет Тейлор, яка набором різноманітних сміливих поз розважає мого однокласника. Давні єгиптянки були добре обізнані з такими справами.
І от Клеопатра — викапана Джоді Фостер — закохується в нього до нестями. Може, такий поворот сюжету — банальний, але без нього фільму не буде.
Він також уклепався в Джоді-Клеопатру.
Однак за Джоді-Клеопатрою упадає не тільки він. Абіссінський принц, чорний мов сажа, запалився любов’ю до неї. Настільки, що від самої думки про неї починає танцювати. Що не кажіть, на цю роль годиться тільки Майкл Джексон. Заради кохання він добирається до Єгипту через пустелю аж із самої Абіссінії. І на кожному привалі свого каравану біля вогнища пританцьовує з тамбурином у руках, співаючи «Біллі Джін». Його очі яскравіють у світлі зірок. І, звичайно, між інструктором з плавання та Майклом Джексоном спалахує ворожнеча. Суперництво в коханні.
Саме тоді, коли я дофантазував до цього місця, підійшов бармен і винувато нагадав, що, на жаль, бар зачиняється. Я зиркнув на годинник: було чверть на першу ночі. Крім мене, у барі не залишилося жодного відвідувача. Бармен закінчував прибирати приміщення. «Ну й халепа! — подумав я. — Стільки часу змарнував на якусь нісенітницю! Дурну і беззмістовну. Казна-що!» Підписавши чек, я допив мартіні й підвівся з місця. Вийшов з бару і, запхавши руки в кишені, став дожидати ліфта.
«Однак давньоєгипетський звичай вимагав, щоб Джоді-Клеопатра вийшла заміж за молодшого брата», — міркував я далі. Такий фантастичний сценарій ніяк не виходив мені з голови. В моїй уяві одна за одною виринали все нові й нові сцени. Молодший брат — безвольний і схиблений. Хто підійшов для такої ролі? Може, Вуді Аллен? Навряд. Тоді це перетвориться в комедію. Він безперестанку сипатиме пісними жартами й бити себе по голові пластиковою довбешкою… Не годиться.
Гаразд, про молодшого брата подумаємо пізніше. А от фараона все-таки зіграє Лоренс Олів’є. З його хронічним болем голови й потиранням скроні вказівним пальцем. Усіх, хто не до вподоби, фараон кидатиме у бездонну криницю або в Ніл для боротьби з крокодилами. Інтелігентний і жорстокий. Може вирвати людині повіки й покинути в пустелі…
Я додумав до цього місця — і переді мною відчинилися двері ліфта. Без жодного звуку. Я зайшов усередину й натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху. І думав далі. Не хотів думати, але, коли розпочав, то вже не міг зупинитися.
Сцена змінюється: дика пустеля. Углибині пустелі — печера, в якій подалі від людського ока живе самотній віщун, вигнаний фараоном. З вирваними повіками він зумів пройти через усю пустелю і якимось чудом вижити. Закутаний в овечу шкуру, він уникає палючого сонячного проміння. Поїдає комах, гризе стебла бідної рослинності й своїм внутрішнім зором передбачає майбутнє. Неминуче падіння фараона. Присмерки Єгипту. Круті повороти в історії світу…
«Чоловік-Вівця! — подумав я. — І чого це він раптом тут з’явився?».
Двері ліфта безшумно відчинилися. У полоні невиразних думок я вийшов у коридор. «Чоловік-Вівця! Невже він проіснував від часу єгипетських фараонів? А, може, все це лише витвір моєї безглуздої фантазії?» — думав я, опинившись у темряві.
У темряві?
Я похопився — навколо мене панував непроглядний морок. Без жодного промінчика світла. Двері ліфта в мене за спиною зачинилися — і пітьма стала чорною, як воронове крило. Я не бачив навіть власних рук. І музика зникла. Не було чути ні «Кохання — блакитне», ні «Кохання в літній день». У прохололому повітрі тхнуло пліснявою.
Опинившись сам на сам з такою темрявою, я стояв, мов закам’янілий.
10
Темрява була страшенно густа.
Я не міг помітити обрисів жодного предмета. І навіть форми свого тіла. Не відчував жодних ознак наявності будь-чого. Навколо простягалася тільки чорна порожнеча.
У такій абсолютній пітьмі навіть власне існування здавалося абстракцією. Тіло розчинилося в ній, а власне «я», позбавлене будь-якої субстанції, плавало в повітрі, як ектоплазма. Я звільнився від тіла, але нового пристановища для себе не отримав. І блукав у цьому космосі небуття — на дивній межі, що розділяє реальність від кошмару.
37 
