14 
— Ти гадаєш? — стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: «Таж він має рацію!»
— Вже ти мені вір, — засичав йому на вухо Іван, — він дурником прикидається, аби випитати щось. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, — поет говорив і косував оком, стежачи, щоб невідомець не дав драла, — ходім затримаємо його, бо ще втече…
І поет за руку потяг Берліоза до лави.
Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.
— Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, — вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.
Ті зніяковіли. «Чортяка, чув усе…» — подумав Берліоз і ґречним жестом показав, що показувати документи немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово «професор» і початкову літеру прізвища — подвійне «В» — «W».
— Дуже приємно, ~ тим часом знічено пробурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.
Добрі стосунки в такий спосіб було відновлено, і всі троє знову повсідалися на лаву.
— То вас, професоре, запрошено до нас як консультанта? — спитав Берліоз.
— Так, як консультанта.
— Ви — німець? — вивідував Бездомний.
— Я себто?.. — перепитав професор і раптом задумався. — Так, мабуть, що німець… — сказав він.
— Ви по-російському здорово говорите, — зауважив Бездомний.
— О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, — відповів професор.
— А хто ви за фахом? — запитав Берліоз.
— Я — фахівець з чорної магії.
«Оттакої!..» — шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.
— І… і з цього фаху вас запрошено сюди? — затнувшись, поспитав він.
— Так, з цього фаху й запрошено, — підтвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи — оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я — єдиний на весь світ фахівець.
— А-а! Ви — історик? — з великою полегкістю та повагою спитав Берліоз.
— Я — історик, — підтвердив учений і докинув ні сіло ні впало: — Сьогодні ввечері на Патріарших буде цікава історія!
І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а професор поманив їх до себе і, коли вони нахилилися ближче, прошепотів:
— Майте на увазі, що Ісус таки існував.
— Бачите, професоре, — силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, — ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншого погляду.
— А ніяких поглядів і не треба! — відповів чудний професор, — просто він існував, і квит.
— Але ж потрібен який-небудь доказ… — почав Берліоз.
— І доказів жодних не потрібно, — відповів професор і заговорив стишено, при цьому його акцент чомусь зник: — Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана…
Розділ 2
ПОНТІЙ ПІЛАТ
У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.
Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало недобрий день, бо запах цей почав переслідувати прокуратора ще з досвіту. Прокураторові здавалося, що трояндовий дух точать кипариси й пальми в саду, що до запаху шкіряного обладунку та поту від конвою домішується клятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, що прибула з прокуратором до Єршалаїма, заносило димком у колонаду через горішню ділянку саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувавсь усе той самий масний трояндовий дух.
«О боги… боги, за що ви караєте мене?.. Так, без сумніву, це вона, знову вона, нездоланна, страшна хвороба… гемікранія, через яку болить півголови… від неї немає ліків, немає жодного рятунку… спробую не рухати головою…»
На мозаїчній підлозі біля водограю вже було наготоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простяг руку вбік. Секретар шанобливо поклав у цю руку клапоть пергаменту. Не стримавши болісної гримаси, прокуратор скоса пробіг очима написане, повернув пергамент секретареві й через силу проказав:
14 
