17 
— Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?
Нараз прокуратор подумав: «О боги мої! Я запитую його про щось непотрібне на суді… Мій розум не слугує мені більше…» І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути…»
І знову почув він голос:
— Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, аж ти легкодухо подумуєш про смерть. Ти не тільки не годен говорити зі мною, але тобі навіть дивитися важко на мене. І зараз я мимоволі завдаю тобі мук, що смутить мене. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і прагнеш лише того, аби прийшов твій собака, єдина, очевидячки, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз кінчаться, головний біль минеться.
Секретар витріщився на в’язня і не дописав слова.
Пілат звів мученицькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже височенько стоїть над гіподромом, що промінь промкнувсь у колонаду й підповзає до стоптаних сандалій Ієшуа, і той сторониться від сонця.
Цю мить прокуратор підвівся з крісла, стис голову руками, і на жовтавому голеному обличчі його проступив жах. Однак він враз притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло.
В’язень тим часом провадив далі свою мову, хоч секретар нічого більше не записував, а тільки, витягши, як гусак, шию, намагався не пропустити жодного слова.
— Ну ось усе й минулося, — говорив ув’язнений, доброзичливо поглядаючи на Пілата, — і це мене дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, покинути на часинку палац і прогулятися пішки де-небудь на околиці, ну хоч би в садах на Єлеонойській горі. Гроза почнеться, — в’язень обернувся, примружився на сонце, — пізніше, надвечір. Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я залюбки супроводив би тебе. Мені спало на думку дещо нове, — гадаю, воно могло б тобі видатись цікавим, і я охоче поділився б цими міркуваннями, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумного чоловіка.
Секретар зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу.
— Лихо в тому, — продовжував зв’язанець, якого ніхто не зупиняв, — що ти надто замкнений і до решти втратив віру в людей. Адже ж, погодься, не можна вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя вбоге, ігемоне, — у цю мить бесідник дозволив собі усміхнутися.
Секретар думав тепер лише про одне: вірити йому своїм вухам чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити, в який неймовірний спосіб виллється гнів запального прокуратора на таке нечуване в’язневе зухвальство. І цього секретар уявити не міг, дарма, що добре знав прокуратора.
Тоді пролунав надтріснутий хрипкуватий голос прокуратора, що мовив латиною:
— Розв’яжіть йому руки.
Один з вартових легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотуззя з арештанта. Секретар підібрав сувій, вирішив поки що нічого не записувати й нічому не дивуватись.
— Зізнайся, — тихо по-грецьки запитав Пілат, — ти великий лікар?
— Ні, прокураторе, я не лікар, — відповів арештований, полегшено тручи посмугований і набряклий багрянистий зап’ясток руки.
Круто з-під лоба Пілат свердлував очима арештанта, й у цих очах уже не було каламуті, в них з’явились усім знайомі іскри.
— Я не спитав тебе, — мовив Пілат, — ти, може, знаєш і латину?
— Так, знаю, — відповів арештований.
Жовтаві щоки Пілатові зайшлися барвою, і він запитав латиною:
— Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?
— Це дуже просто, — відповів ув’язнений також латиною. — Ти водив рукою в повітрі, — і арештант повторив Пілатів рух, — наче хотів погладити, і губи…
— Справді, — сказав Пілат.
Помовчали, а потім Пілат поставив запитання грецькою мовою:
— Отож ти лікар?
— Ні, ні, — жваво відповів ув’язнений, — повір мені, я не лікар.
— Гаразд, якщо хочеш тримати це в таємниці, тримай. Справи це безпосередньо не стосується. Отже, ти твердиш, що не закликав зруйнувати… або підпалити, або в який інший спосіб знищити храм?
— Я, ігемоне, нікого не закликав так чинити, повторюю. Хіба я схожий на недоумка?
— О так, на недоумка ти не схожий, — тихо озвався прокуратор і якось жаско осміхнувся, — тоді заприсягнись, що цього не було.
— Чим хочеш ти, щоб я заприсягнувся? — спитав, увесь стрепенувшись, розв’язаний.
— Та хоча б життям своїм, — відповів прокуратор, — ним заприсягатися саме час, бо воно висить на волосинці, знай це!
17 
