20 
— Хай йому!— одхекуючись сказав Сашко Циган, коли вони були вже на безпечній відстані.
— Ага!— хукнув Марусик.
— Пождіть! Он хтось іде,— кивнув Журавель.
Хлопці причаїлися за велетенськими, як слонячі вуха, лопухами.
По дорозі йшов незнайомий.
— Оце таки диверсант,— впевнено сказав Сашко Циган.
— Диверсант,— мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзагонівській куртці з яскравою емблемою на рукаві — явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.
Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.
Хлопці поповзом рушили за ним.
Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.
— Доброго дня вам, діду,— чемненько привітався диверсант.
Дід Коцюба звів голову:
— Здоров, синку, як не жартуєш.
— Можна у вас тут присісти... перепочити трохи?
— Сідай, а чого ж... Місце є... Мандруєш кудись?
— Та просто так... Землю ногами міряю.
— Турист, значить... Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.
— Ну, то нічого,— сказав дід.— Григорій Сковорода теж турист був.
— Точно,— усміхнувся диверсант.— От і я за його прикладом... Інститут закінчив, останні канікули перед роботою... Вирішив по Україні трохи походити.
— Правильно!— схвально кивнув дід Коцюба.— А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії... А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.
— От-от,— підтакнув диверсант.
— Хитрий, зміюка!— прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.
— Медку хочеш?— лагідно спитав дід Коцюба.
— Спасибі.
— Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш,— дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.
Марусик зітхнув.
Кілька днів тому в перерві між боями дід і їх почастував медом. Спогади про те частування були такі солодкі, що хлопці дружно ковтнули слину.
— Нектар! Амброзія! Смакота!— захоплено вигукував диверсант, куштуючи мед.— Спасибі! Спасибі!..
— Не мені — бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.
— Да-да... Земля наша...— незнайомець мрійливо зітхнув.— Кращої нема в світі... Аж очі вбирає...
— Правильно.
— Тільки щось не дуже людно тут у вас.
— Да-а...— тепер уже дід зітхнув.— На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.
— Один? Зовсім?
— Ага...
"Ех, і нащо дід оце каже?— з досадою подумав Марусик.— А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує..."
— А з рідні у вас — що, нема нікого?— далі розпитував диверсант.
— Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п'ятеро, ще й правнуків двоє... Жінка, правда, померла,— зітхнув дід.— Позаторік. Царство їй небесне.
— А де ж діти, онуки?
— Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На "Арсеналі" робить... Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.
— А чого ж вони вас до себе не заберуть?
— Що я, скриня, щоб мене забирати?
— Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть...
— Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год... за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.
— І ким же ви робили?
— Та ким же... Колгоспником.
— Рядовим?
— Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.
— І так усе життя?
— Усе життя. І тут...
Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її — чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір'я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.
— Драстуйте, діду!— вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця.— Ой! Драстуйте!
— Драстуйте! Драстуйте!— з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.
— Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?
— Котрих?
— Ну... Клави, Васька...
— Та щось не бачив. А що таке?
— Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну.,.
"Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!" — дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.
20 
