25 
З "бобика", крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію,— слідом за ним.
Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.
— Здоров, діду!— хрипким голосом привітався бригадир.
— Привіт!— таким же хрипким голосом привітався й шофер.
— Драстуйте, як не жартуєте,— кивнув дід.
— У тебе гості?— повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку.— Бобешко. Бригадир...
— Сергій, турист... з Києва...
— Бобинець,— простягнув йому руку й шофер.
— Сергій.
Бобешко розвернувся до діда:
— Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?
— Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.
— Тобі не страшно. А мені, брат, страшно,— схилив голову набік бригадир.— За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця — відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.
— Як скрутить,— зітхнув дід,— то гукай не гукай — не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.
— То все пусті розмови,— насупився Бобешко.— їхати не збираєшся?
— Куди?
— У Київ хоча б.
— Збираюся.
— От,— усміхнувся Бобешко.— Нарешті. Правильно.
— Через тиждень. У ту суботу... Онука заміж виходить. Галочка.
— Вітаю тебе, старий! От і залишайся там. Правнуків гоцати.
— Ні,— рішуче сказав дід.— Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.
— От егоїст!— скривився бригадир.— Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина — колективна істота. Не комаха якась, щоб...
— Ви комах не чіпайте,— перебив його дід.— Комахи — це... Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об'єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або... Ні, не бачили! Бо такого не буває.
— Припини, діду!— гримнув бригадир.— Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе...
— Іменно!—підхопив Бобинець.— Іменно — лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що...
— Знаю. Знаю на що!— в очах у діда спалахнули блискавиці.— Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і — будьте здорові.
— Ну...— Бобешко на хвилину затнувся.— Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже...
— А хіба сам він приймав? А правління де було?
— Ну, добре, добре!— нетерпляче перебив діда Бобешко.— Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.
— Іменно!— підтакнув Бобинець.
— Так от!— голос Бобешка набрав металу.— Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу... За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.
— Чия думка?— спитав дід.
— Не прикидайся, старий!— насупив брови бригадир.— Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок... Все одно тут ніхто не живе.
— А я?
— Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.
— Іменно! Гальмуєш!— знову підтакнув Бобинець.
— Так от, є думка, щоб... той...— Бобешко говорив тоном офіційним, як на зборах.— Щоб переселити тебе, старий, десь у центр села. Або... ще краще, якби ти...
— Чия думка?— повторив дід.
— Ну, знаєш!—підвищив голос бригадир.
— Просто цікаво, з чиєї розумної голови випурхнула ця думка? Хто це вирішив мене переселити, зі мною не поговоривши навіть?
— Отож ми прийшли й говоримо,— скривився бригадир.
— Хто ж так говорить? "Є думка! Є думка!" Усе вирішено. Про що ж говорити?— Губи в діда тремтіли.— А куди ж я у центр села з оцими вуликами? Га? Від оцих лип? Від гаю цього? Для бджіл липовий цвіт — це ж...
— Не кажи, діду, дурниць. Прекрасно знайдуть твої бджоли інший цвіт. Оно в Демиденка теж пасіка.
— Та хіба ж можна рівняти! У мене ж мед...
— Гай ми, діду, все одно...— невблаганно сказав Бобешко.
— Ні! Ні!— стрепенувся враз дід Коцюба.— Не поїду я нікуди! Чуєте? З місця не зрушу. Тільки силою, на налигачі. Як совість вам дозволить...
— От бачиш, що робиться, коли людина одривається від
Колективу, від людей. Свідомість її перероджується. Вона дбає тільки про себе, про свої інтереси. Суспільні інтереси її не обходять.
25 
