28 
"Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти,— далі веде Бровко.— А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен".
"Точно",— кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.
"Так чого ж ти мовчиш?— каже Бровко.— Лаврентій — мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-
гав!"
Дивлюсь — чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.
"Привіт, Бровко! Що таке?"—людською мовою каже.
"Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш".
"Нема питань!— каже кіт Лаврентій.— Ходімо!"
Хвіст трубою — і почалапав не поспішаючи. Я — за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу — виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони — наче один великий сад..,
Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.
Рип! — рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:
"А йди-но сюди..."
— Ой! Страшно як!— хрипло проказав Марусик.
— А я й не кажу... Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.
Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.
"Що тобі треба?"—пролунав із темряви той же голос.
"Мить Митьович, це ви?"— питаю.
"Мить Митьович зараз *у"відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра".
"Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я..."
"А-а! Ясно,— перебив мене голос із темряви.— Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур'ян, що на подвір'ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм".
Гм... Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур'яну.
"А ви самі хто будете?— питаю в темряву.— Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати".
У темряві хтось засовався, закректав:
"Я тітонька Незабудь — секретарка Митя Митьовича з питань пам'яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись".
"Ну що ж,— думаю,— у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур'ян якийсь вирвати... Впораюсь! "
"Гаразд,— кажу,— треба так треба. Іду".
Вийшов на подвір'я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур'янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.
На подвір'ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:
"Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!"— жалісні-жалісні голоси.
Підвів голову. Стоять під яблунею двоє — він і вона. Він — у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифметику, як у нас кажуть. Вона — у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.
Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози — так мене жаліють. І обличчя якісь м'які, наче з вати.
"Що таке? Ви хто?"— питаю здивовано.
Він очі рукавом витер.
"Я,— каже,— цар Добрило. А це моя дружина, цариця Злагода. А ти хто ж такий, синку?"
"Я,— кажу,— Сашко Непорожній. Циган по-вуличному. П'ятикласник".
"А хто ж тебе, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласнику наш дорогий, примусив отак тяжко працювати?"— сплеснула руками цариця Злагода.
"Ніхто,— кажу,— не примусив. Я сам, так мені захотілося".
Не можу ж я якимсь чужим царям правду казати.
"Ой, не кажи, синку, неправди. Так не буває,— похитав головою цар Добрило.— Щоб п'ятикласник, Циган по-
вуличному, та сам по собі таку роботу придумав".
"Іменно!"—підхопила цариця Злагода.
"Ну,— кажу,— то ваша справа — можете вірити, можете не вірити".
"Ну, чого ти такий?"— докірливо схилила голову набік цариця.
"Іменно!— тепер уже цар підхопив.— Ми ж тобі добра зичимо. Хочемо зробити так, щоб ти був щасливий".
"Чого це раптом?"— питаю.
"Просто так. Бо ми любимо робити добро. Недарма ж я цар Добрило".
"А я цариця Злагода".
"Кидай к бісовому батьку той бур'ян і кажи швидше, що ти хочеш. Усі твої бажання виконаємо. Хочеш мотоцикла, човна моторного, джинсів імпортних наймодніших — усе буде. Кажи швидше, не муч, у мене аж руки сверблять, так хочу щось для тебе зробити".
28 
