22 
Дід Коцюба й Сергій зайшли в хату.
Хлопці ще довгенько чекали, причаївшись за тином, але так і не дочекалися. Видно, розмова діда з диверсантом Сергієм затяглася.
Та й час було повертатися додому на Бамбури, бо вже мали от-от прийти з роботи батьки. І хлопці подалися на свій куток.
Отака-то придибенція, як каже тато Сашка Цигана Павло Максимович, трапилася з ними вчора.
А тепер повернімося у сьогоднішній ранок.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому ви дізнаєтесь про дивний сон Журавля і про незвичайні пригоди, що трапилися з ним уві сні.
...Нарешті сонце вирішило, що вже час, і, одігнавши від себе білу хмарку, схожу на баранця, бризнуло золотими сліпучими іскрами прямо в замружені очі Журавля. Журавель стріпнув повіками і розплющив очі.
І одразу підніс до очей руку, затуляючись від сонця.
Кілька хвилин він лежав нерухомо, хоч уже прокинувся. Уже зрозумів, що то був сон, але йому не хотілося розлучатися з тим незвичайним почуттям, яке він переживав уві сні і яке ще зберігалося в його серці. Такого сну він не бачив ніколи...
Нарешті він підхопився. Нашвидку поснідав і побіг до хлопців. Йому аж кортіло швидше розказати свій сон.
Сашко Циган і Марусик вже повставали, давно поснідали і саме йшли до нього. Він зустрів їх біля воріт.
— Ой, хлопці! Який я сон бачив! Сашко Циган поблажливо усміхнувся:
— Ну, давай! Тільки швидко. Не розтягуй. Щоб, поки дійдемо до Липок, устиг. А то там, може, хто його зна, що й робиться. Залишили діда на того диверсанта, а він...
— Та, мабуть, ще вчора й пішов,— махнув Марусик рукою.— Турист. Чого йому тут, у Липках, товктися?!
— А я чогось думаю, що він лишився в діда ночувати,— Сашко Циган нахмурив брови.— Чогось він мені дуже підозрілий, той турист.
— Та!.. Не вигадуй!— знову махнув рукою Марусик.
— Він, по-моєму, навмисне до діда йшов. Ну, куди йому було йти тією дорогою?
— Мало куди...— Марусик розвів руками.— Туристи тому й туристи, що йдуть, куди заманеться.
— Ну, побачимо,— сказав Сашко Циган.— Давай, Журавель, розповідай свій сон!
— Так от,— почав Журавель.— Значить, так... Сниться мені...— Він завжди починав однаково, з цих слів.— Сниться мені, наче йду я селом із Бамбурів у Липки, як оце ми зараз ідемо. Тільки сам, один, вас нема...
— Неправда, так бути не могло,— сказав Марусик.
— Та не перебивай, ну! Завжди ти перебиваєш. Так от... Іду я, іду. Доходжу до Липок. Дивлюсь, біля однієї з хат, забитих дошками, сидить отой диверсант Сергій. Сидить, як дитина, просто на землі, розставивши ноги, і... плаче. Гірко так плаче, сльози по щоках ллються струмками і на бороді капками звисають.
Я до нього:
"Що таке? Чого це ви?"
А він плаче, заливається, слова вимовити не може.
Нарешті прохопився:
"Таке горе! Таке горе!"
"Та що таке? Що сталося?"
"Ой,— каже,— ой, тільки-но зараз Тайфун Марусю Кощій Безсмертний украв".
І плаче-заливається.
Я на нього — луп!— як на божевільного.
"Тю!— кажу.— Що це ви таке балакаєте? Який Кощій Безсмертний? Хіба він існує насправді? Він же тільки в казках..."
Тут Сергій на мене глянув так, наче не він, а я божевільний. І похитав головою.
І я — як ото тільки уві сні й буває — починаю раптом вірити, що Кощій Безсмертний справді існує і що він ото справді вкрав нашу Тайфун Марусю. У мене защеміло в горлі, і на очі теж навернулися сльози (Журавель враз почервонів і одвернувся).
"Що ж,— кажу,— робити? Що ж тепер буде?"
А Сергій дивиться на мене й каже:
"Треба йти її визволяти. Я б сам пішов, але ти ж бачиш — у мене дерев'яні ноги... Липові...
Я придивляюся і бачу — справді з-під холош джинсів визирають дерев'яні розсохлі, потріскані ноги.
"Так от чому він сидить на землі",— зринав думка.
"Доведеться вже тобі самому",— зітхає він.
"Я,— кажу,— будь ласка... Але куди треба йти? Де шукати?"
"А оно,— каже,— сидить чорний кіт. Він тебе доведе". Дивлюсь — на призьбі сидить чорний як ніч кіт і дивиться на мене розумними, просто-таки людськими очима. І киває головою: правда, мовляв, доведу. "Ну, гаразд",— кажу я.
Кіт стрибнув з призьби і поважно так, не поспішаючи, попрямував до липового гаю. Я — за ним.
Увійшли ми в гай. Кіт попереду, я за ним. Ідемо та йдемо. Гай все густішає.
"Ого, який він дрімучий, той гай! А я не знав",— думаю. А кіт обернувся, наче прочитав мої думки, підморгнув мені й усміхнувся зовсім по-людському. Йдемо далі. Гай уже такий густий, що й неба не видно. Темно, як уночі. Але кота я добре бачу. Він наче прожектором освітлений, як ото в театрі. Довго ми йшли дрімучим гаєм. Аж от попереду посвітлішало. Вийшли ми на галявину.
22 
