14 
— Дай… твою сорочку зніму, — прохрипів.
— Сама… — відшепотіла. Смикнула за лямку, кудись униз потягла, разом із трусами на підлогу викинула.
— Люстра… — і притискає її до себе, але незручно якось під дівкою, та й лампи в очі світять. — Дай вимкну…
— Ні… — тихо, та до Льошчиної шиї. Цілує, а йому б вже до справи перейти. І та люстра клята…
— Та світить прямо в очі, — напружено.
— Вимкнеш, мене не побачиш, — отак просто прошепотіла, а Льошці дурне в голову: наче вимкне світло — і вже більше ніколи не торкнеться молодої дружини.
— Та хай, — прохрипів. І — попливло.
І попливло ж. Маруся очі заплющила — зник світ. Нічого навкруги — ані люстри клятої, ні вітру з вікна відчиненого, ні випадкового комара на плечі… Нічого. Тільки він. І вона. Злилися — одне тіло, одне, не розлучити, не розірвати. Довірилася. На простирадло відкинулася, він — на неї. Всім тілом. Так краще. Так правильніше. Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути. Злилися. Не розірвати, і тільки ніби барабани нетутешні, різкі всередині підхльостують — усе швидше, швидше, швидше!
Льошка заціловував білі щоки, тягнувся до шиї… Стиць! Аж струсонуло. Барабани обірвалися. Що це? Губи наштовхнулися на холодні коралові намистинки. Схопив коралі та — з шиї. Мармурова… Прекрасна… Гола… Ніжка, як молоко. Нічого червоного! Нащо коралі?!
Маруся завмерла, вхопилася за намисто і розплющила очі. Так близько Льошка ще ніколи не дивився в цю чорну безодню.
— Ти чого? — задихнувся. Барабани… Швидше, швидше… — Не зупиняйся, Марусю! Не зараз!
— Ні… — прошепотіла. Насторожена. Очі примружила. Пече.
Відпустив. Не до намиста дурного. Хай би хоч у ватянці була, аби не зупинялася.
— Та хай, — погодився спантеличено і припав до Марусі.
«Рип-рип-рип-рип» — не змовчало ліжко з панцирною сіткою. «Шш-шш-шш-шш» — терлися одна об одну коралові намистинки на Марусиній шиї.
Як молоді знесилилися до останку, на ліжку розкинулися і врешті змогли всміхнутися — у люстрі клацнула і згасла лампочка. Маруся розсміялася.
— А хоч і всі три!
Ніби їй у відповідь заблимали і згасли й інші дві.
— Що це? — здивувався молодий із вищою економічною освітою.
— Напруга, — сказала Маруся.
— Напруга… — притис її до себе. — Так зашкалює, що й відірватися від тебе не можу.
— А я тебе нікуди і не відпущу, — Маруся йому.
— Та колись таки доведеться, — згадав невчасно про роботу і взагалі — про білий день.
— Колись ми помремо, — відповіла.
Стьопка Барбуляк припхався до клубу посеред ночі, коли про молодих уже забули не тільки гості, а й рідні мами. Рокитнянці доїдали печених курей, допивали горілку і, обійнявшись цнотливо і поважно, співали сумних пісень. Ганя з Орисею збирали у великі миски та казанки неторкані ковбаси, печеню, курей та качок, лишаючи на столі в першу чергу те, що швидко псується. Хазяєчки. У Рокитному всі такі.
— О! Німець! — здивувався Льошчин дружба Микола. Кинувся до пляшки. — А за молодих! За молодих! Ти де загубився? Ми отут… А ти…
Налив повну склянку, Стьопці простягнув.
— А що в руках? Кинь! Пити будемо. За молодих!
Стьопка крутив у руках велику коробку цукерок та все озирався.
— Та куди її? Привітати хотів… Куди її тепер?
— З'їмо! — зареготав Микола, і — до коробки, аж Орися — тут як тут.
— Давай мені, Степане. Дякую за вітання. Я молодим передам.
Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри.
— Піду, мабуть…
— Та зачекай! А «гірко»?! — розійшовся п'яний Микола.
— Кому — «гірко»? — хмикнув німець. — Може, ми з тобою поцілуємося?!
Микола задумався, раптом усміхнувся, наче вигадав щось надзвичайне, озирнувся, Стьопку обійняв і прошепотів йому у вухо:
— Чуєш, німець! А пішли до молодих… Станемо під вікном і я-а-а-ак гаркнемо їм «гірко»! Хай на ліжку підскочуть! А?! Люди кажуть, як під час цього діла хлопця з дівкою налякати, так хлопець свого болта з дівки витягти не зможе. Оце буде забава!
— Пішли, — на диво швидко погодився рудий Стьопка. Попросив: — Тільки іще налий.
— Із собою візьмемо, бо як затримаємося, молоді поснуть і пропаде забава! — постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. — Будеш закусь нести.
І попхалися. Німець на порозі зупинився.
14 
