18 
Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався.
— Марусю. Я тебе скривдив?
— Ні, — прошепотіла.
— Кров… — перелякався ще більше.
— Так буває…
— А плачеш?..
— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…
Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.
— Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…
Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.
— Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином.
Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.
— Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи.
Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.
Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:
— Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?
— Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець!
— А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.
— Що це ти? — насупилася.
— Та нічого. — Очі в землю.
— Може, ще скажеш, що не любиш мене? — Із викликом.
— Люблю, — прошепотів.
— Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! — Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально — принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.
Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.
Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:
— Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!
— Чуєш, Марусько… — замовк, повітря у груди набрав. — А нащо я тобі вночі, якщо при дні…
— Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.
— Нащо ж любов по ночах ховати? Любов — то ж краса.
Гірко глянула.
— Для людей, Стьопо, краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?
— Ні…
— То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! — розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер — сонце.
— Помру я без неї, — поставив у спогадах крапку. — Знову закурив. — Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і — на ставок. Втоплюся.
Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало — і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.
Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.
— Ото і вся любов. Марусько!
З-під бузку на вікно востаннє глянув — зачинене. Всміхнувся — а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! — подумав. — Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти. Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.
— Та усе життя і протупцював, — пробурмотів.
І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце — ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.
18 
