23 
Маруся мовчки роздивлялася однакові, як близнюки, нові будинки. Гарні, чого не гарні. Нові. Міцні. Газ є. Навколо кожного буднику — шматок двору голий, як той степ. На вулиці теж— ані деревини, ані кущика. Оце степ, а посеред степу — хати Усі — як на долоні.
— Ох і гола ж вулиця, — сказала.
— Була б стріха, — Льошка їй. — Сад закладемо. Винограду кущів із десять. Корову заведемо, щоби молоко, коли діти… підуть. Квітів перед хатою насіємо…
— Бузок посадимо…
— Можна і бузок…
Схлипнула Маруся, рота рукою затуляє.
— Та ні, — каже. — Не треба бузку. Довго росте. Поки виросте, я й помру.
— Ти чого, Марусю? — здивувався Льошка.
— Та нічого… То я так… Дурне у голову лізе. — Сльозу втерла, чоловіка під руку взяла. — Пішли усередину. Подивимося, як воно там.
Усередині теж гарно. Чого ж не гарно? Веранда під склом, з неї вхід у коридор, з коридору — на кухню й у три окремі кімнати. Одна — велика та світла, метрів двадцять, не інакше. І дві малі — метрів по дванадцять. Чого ж не гарно? Це в Орисиній старій хаті усього дві кімнатки — більша, зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою Марусі з Льошкою відійшла, а у малій та темній, як погріб, Орися тулиться. І газова плитка прямо у коридорчику поряд із вішаком, на якому Орисина ватянка скніє.
— Отут зала буде, — Льошка міряв кроками велику кімнату і мріяв. — У мене приятель у кооперації… За місяць може угорську стінку дістати. І м'які меблі.
— І вікна великі…
— І вікна гарні, — погодився.
— І відчиняються легко, — до вікна стала, шпінгалет догори, на шибку надавила. — Гарно…
— Я собі кабінет в одній малій кімнаті хочу зробити, — веде Марусю далі. — Бо Старостенко на той рік точно на пенсію піде… Треба буде господарство приймати. Так, думаю, і вночі працюватиму…
— Це добре, — кивнула.
— Що? — аж став.
— Що головою будеш, — каже.
— А-а-а-а… — всміхнувся і ну вихвалятися. — Чекай, люба… Скоро книжку заведемо.
— Яку книжку?
— Ощадну, — сміється. — Бо грошей у нас, Марусю, буде — купа. От тобі б чого хотілося?
— Коли? — та в очі чоловікові.
— Ну… Не знаю. Взагалі.
— Взагалі то усе маю, — відповіла. Намиста червоного торкнулася.
— А не взагалі. Конкретно.
— Та і конкретно усе маю, — замовкла. — Йдемо вже. — І пішла на голий двір.
Чоловікові гарний настрій — як корова язиком злизала. Став посеред кабінету вимріяного, ногою цеглину жбурнув. «Недосяжна, — врешті знайшов слово, яке шукав увесь цей рік, коли думав і думав про свою Марусю і ніяк не міг збагнути природи її бажань і сподівань. — Недосяжна і незбагненна, як зірка… Мабуть, ніколи і нікому не підкориться до останку, і все ж — моя. Мене обрала з усіх. Усе село заздрить, бо ні в кого немає такої. — розсміявся подумки. — Та і я — не останній. Чекай, Марусю. Я ще свого доб'юся. Бути того не може, щоби ти не розтанула». І пішов за нею.
На голу вулицю вийшли, посередині стали.
— Ну, що, жінко? Який дім обираємо?
Маруся на однакові будинки глянула. Десять. По п'ять на кожному боці вулиці.
— А хто у нас за сусідів буде?
— Не знаю. Старостенко мені першому дав волю обирати. Іншим на тижні розподілятиме. Ветеринар має тут жити, дочка бухгалтерська з сім'єю, вчителька англійської, мабуть, німець, якщо з горбоносою ожениться…
— Та ні, — каже. — Німець тут не житиме.
— Чому?
— Нема чого йому тут робити, — відрізала. Знову на будинки глянула. — Обирай, Льошо, будь-який. Такі вони мені всі…
— Які? — напружився.
— Гарні, — сказала і пішла у степ. Льошка услід. Воно й дійсно, від нової вулиці до центру Рокитного степом швидше.
Сонце почервоніло і сховалося, наче засоромилося. Степ паморочив голови трав'яним духом, колов стернею ноги, зривався пташиними співами і, наче за птахами услід, кликав у рівні, мов випрасувані простирадла, безкраї простори.
Льошка обняв Марусю за плечі, і вони отак ішли — двоє як одне — живим, дихаючим степом.
— Сумуєш чи мені здається? — обережно запитав.
— Усе добре, — відповіла, повні груди повітря набрала, на степ глянула. — Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби — усе як по маслу. Щоби — як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.
Він глянув на Марусю скоса, брови звів. «Та що ж за думки з болями у тій голові блукають?! — вразився. — Чому… Чому ніколи не довіриться, не виплачеться, не розкаже?»
23 
