15 
— Чекай! Зараз… — І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов.
— Миколо… Ти де?
Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося.
Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих — нема і нема.
— Щось вони не дуже поспішають, — намалювався Микола. Запропонував: — Давайте я по них збігаю.
— Та що ти все «збігаю, збігаю»! — Орися йому. — Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть.
…Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і.
Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.
— Марусю…
Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись — світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.
— Марусю… Чуєш?
На чоловіка глянула.
— Ось я… Твоя Маруся…
Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:
— А теє… чого простиня чиста? Мала б… — замовк.
— Я чиста, то і простиня чиста, — та в очі йому допитливо: віриш?
— Чекай… Не те кажеш— У тебе хтось…
— Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша — за собою кличе, третя — дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?
— Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! — і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!
— Сам себе плутаєш, — вона йому.
— Та як же…
Підвелася на лікті, серйозна стала.
— Давай повінчаємося, — попросила. — Богу поклястися — не закарлючку в сільраді поставити…
— Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це…
Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.
— Кажи, бо вб'ю!
— Твоя я.
— Точно?
— А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.
Злякався. Руку відпустив, цілує її.
— Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?
— Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.
— А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину.
— Буває, — відрізала.
Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.
— Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.
— Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало?
— А онде! Пливуть наші риби! — радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.
Глянули рокитнянці — точно! Від Марусиної хати чешуть молоді — Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.
— Куди це вони? — захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!
Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.
— А то — повернемося? — Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі — аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…
Маруся краєчком вуст — та як хочеш! І — до хати. А він сміється, за руку її, до себе.
— Та добре, добре. Пройдемося! Вона байдужим оком по вулиці повела.
— Та я б і повернулася. Льошка сміється.
— Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна. Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала,
вже й до хати крок ступила, аж помітила — на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.
15 
