очень нудно 
103 
— Теодене, ярле Теодене! Батьку мій, що на короткий час повернувся! Прощай!
Коли відбулися поминальні обряди і затих жіночий плач, Теоден залишився сам під землею, а народ зібрався в Золотому Дворі, забувши про сум: адже ярл дожив до глибокої старості і вмер у бою, а не в ліжку. Вшанувати померлого келихом вина не вважалося блюзнірством. Еовіна, Краса Рохану, у сукні, що переливалась сонячним золотом і місячним сріблом, подала перший келих Еомеру.
Коли келихи обійшли коло, вийшов літописець і пом’янув усіх правителів Рохану, починаючи з Еорла Юного: Брего, будівельника Золотого Двору, Альдора, брата нещасливого Бальдора, Фрейра, Фреавіна, Годуїна і Деора, Грама і Хельма, що укрився в Білих Горах, коли ворог захопив степ; ці дев’ятеро сплять вічним сном під дев’ятьма Західними курганами. На Хельмі рід перервався, нову династію почав племінник його Фреалаф; потім один по одному йшли Бритт, Вальд і Фолько, Фольквін і Фенгель, Тенгіл і останній — Теоден. Коли бард дійшов до цього імені, Еовіна звеліла слугам наповнити келихи знову, і всі, підвівшись, випили за здоров’я нового ярла. Наприкінці свята Еомер оголосив:
— Ми справили тризну по Теодену, але перш ніж розійдемося, я хочу повідомити вам радісну новину; небіжчик дарував би мені це, бо любив сестру мою Еовіну як рідну доньку. Отже, знайте, шляхетні гості з Лоріену й інших земель, найславетніші з усіх, кого мав честь приймати Золотий Двір: Фарамир, намісник Гондору і правитель Іті–ліену, просив руки сестри моєї Еовіни, і вона погодилася стати його дружиною. І зараз у вашій присутності вони заручаться!
Фарамир і Еовіна подали один одному руки; гості випили за їхнє здоров’я.
— Я особливо радий, — сказав Еомер, — що ці нові узи ще більше зміцнять нашу давню дружбу з Гондором.
— І дружба ця щедра, Еомере, якщо ти даруєш Гондору найпрекрасніше, що створила твоя земля! — вигукнув Арагорн. Еовіна подивилася йому прямо у вічі й сказала:
— Володарю, зцілителю мій, побажай мені сьогодні щастя!
— Я бажав його тобі з першої ж нашої зустрічі. А тепер ти щаслива, і тягар з мого серця знятий!
Скінчилися і ці бенкети. Ті, хто мав від’їжджати у далеку путь — Арагорн, ельфи Лоріену і Рівенделлу, — прощалися з Еомером; Фарамир і Імраель поки що залишалися в Едорасі. Залишилася й Арвен — вона мала попрощатися з братами. Ніхто не чув її прощальної бесіди з батьком: вони вдвох надовго пішли в гори. Гірка, вічна розлука чекала на них — і після кінця світу не судилося їм побачитись…
Перед самим від’їздом Меррі відвідали Еомер і Еовіна.
— Доброї дороги тобі, славний Меріадоку, Головний виночерпій Рохану! Ми будемо раді, якщо ти незабаром повернешся відвідати нас!
— Правителі колишніх часів обдарували б тебе за подвиг під стінами Мундборгу цілим обозом скарбів, — додав Еомер, — але ти не бажаєш іншої нагороди, крім обладунку, який носив з такою доблестю. Я схвалюю твій вибір. Але сестра моя просить прийняти оцю дрібничку на пам’ять про Арнхельма та про ті наспіви, якими ми зустрічаємо ранкове сонце.
Еовіна подала гобіту стародавній ріжок митецької роботи, срібний, на зеленому шнурі, візерунок — вершники, що скачуть ланцюгом, — був викарбуваний від наконечника до краю ріжка і переплетений з доброзичливими рунами.
— Ріг цей здавна в нашому роду, — сказала Еовіна, — робили його гноми. Він був знайдений серед скарбів, викрадених драконом Скатом, Еорл привіз його з півночі. Хто потребує допомоги, повинен піднести ріжок до вуст і заграти, тоді ворогів уразить страх, а друзі почують і примчаться на допомогу.
Меррі поцілував руку Еовіни і прийняв ріжок — від такого дарунка відмовлятися не годилося. А Еомер обійняв гобіта, і на цьому вони розпрощалися.
Випили келих на розстання і відправилися до Хельмового Яру. Там затрималися ще на два дні. Леголас, тримаючи слово, дане Гімлі, побував разом з ним у печерах Агларонду. Повернувся він мовчазний і лише повторював, що відповідні слова може знайти тільки Гімлі.
— Нечувана річ, — казав він, — гном красномовством перевершив ельфа! Але тепер нам треба удвох відвідати ліс Фангорна, там уже я зрівняю рахунок!
Від Хельмового Яру виїхали до Ізенгарду, де тепер господарювали енти. Вони знесли коло стін, перетворили улоговину на розкішний сад, прорізаний нитками чистих струмків. Тільки посередині залишилося озеро, а з нього виростала вежа Ортханк, як і раніше неприступна, і чорні стіни її відбивалися в дзеркалі води.
103 
