очень нудно 
104 
Мандрівники трохи перепочили там, де нещодавно піднімалися ворота Ізенгарду, — замість них тепер красувалися два струнких клени, позначаючи початок стежки, що вела до Ортханку. Стільки змін — а навколо нікого! Аж ось пролунало знайоме гобітам «Хм! Хм!», і на стежці з’явилися Древес і Брегалад.
— Вітаємо вас у садах Ортханку! — звучно вимовив Древес. — Я очікував вашого приїзду, але справи затримали мене у віддаленій долині. Тут ще багато роботи! Та й ви, як я чув, не втрачали часу даремно. На півдні і на заході про вас говорять багато хорошего, багато!
Він похвалив кожного за його діяння — він про все знав, опікун Фангорна, — а потім звернувся до Гандальфа:
— Отже, ти довів свою силу, здійснилось усе, що ти задумував. Куди ж ти прямуєш тепер? І для чого прибув сюди?
— Подивитись, як ви тут пораєтеся, друже, — відповів Гандальф, — і подякувати за допомогу.
— Хм–хм, так, енти зробили все, на що були спроможні. Ми розправилися не тільки з цим… як його, хм–хм… проклятим катом лісу, але і з цілою бандою… буррарум… косооко–кривоного–кровожерливих мориамои–кахонда… хм… добре, я думаю, повна назва цих мерзенних орків для слуху ваших квапливих племен дуже довга, ви її не запам’ятаєте. Вони з’явилися з півночі, в обхід Лауреліндоренану, куди не змогли вторгнутися завдяки могутності Осіб, яких ми нині раді бачити, — тут він вклонився Келеборну й Галадріелі і вів далі: — Підлі орки дуже здивувалися, зустрівши нас тут, тому що про ентів і не чули — як і багато хто з порядніших істот, так би мовити. І попередити інші банди, мабуть, буде нікому: з прибульців мало хто повернувся живий; здебільшого вони потрапили в Ріку. Вам пощастило, що вони натрапили на нас, бо інакше володар степу не мав би куди зараз повертатися.
— Ми знаємо про це, — сказав Арагорн, — і ніколи не забудемо, ні в Едорасі, ні в Мінас–Тіріті.
— «Ніколи» — це занадто довго навіть для мене. Ти хотів сказати: «Поки стоять наші держави»? Довго ж потрібно їм існувати, щоб ми вважали цей термін дійсно довгим!..
— Починається нова епоха, — втрутився Гандальф, — і те, що створене людьми, можливо, переживе навіть тебе, друже Фангорне. Але зараз скажи, як ти впорався з моїм дорученням? Що з Саруманом? Йому ще не набрид Ортханк? Навряд чи його особливо тішить новий краєвид з вікон!
Древес вирячився на Гандальфа і раптом — так згодом стверджував Меррі, — хитро підморгнув:
— Хм–хм! Я чекав цього питання. Чи не набридло йому в Ортханку? Дуже. Головне, йому набрид мій голос. Я отут розповів йому декілька досить довгих історій… довгих, звичайно, як на ваш смак.
— Як же він слухав тебе? Хіба ти заходив до вежі?
— Хм–хм… Ні, я не заходив, він стояв біля вікна і слухав, оскільки інакше звідки б він довідався про новини? А він був жадібний до новин, навіть нерадісних. І я вже намагався доповісти йому все якнайретельніше! Та ще від себе додавав дещо, на мій погляд, корисне. Зрештою, він занудьгував. Він завжди занадто поспішав. Це його і згубило.
— Послухай–но, любий Фангорне, чому ти постійно вживаєш минулий час: «слухав», «був»? Хіба він помер?
— Хм–хм, наскільки мені відомо — ні, не помер. Але звідси забрався. Так, я його випустив. Адже від нього, можна сказати, тільки спогад залишився. А той повзучий гад, його компаньйон, взагалі став схожий на тінь. Будь ласка, Ган–дальфе, не нагадуй, що я обіцяв за ним доглянути, — я це й сам пам’ятаю. Але з того дня багато чого змінилося. Я утримував його, поки він був небезпечний. Адже ти повинен знати — я не терплю позбавляти волі живі істоти, і навіть таку отруйну тварину не міг тримати замкненею довше, ніж було необхідно. Якщо отруйний зуб вирвано, гадюку можна випустити: нехай собі плазує, де їй подобається.
— Можливо, ти й маєш рацію, — задумливо сказав Гандальф, — але в цієї гадюки отруйний зуб не один… Отрута була в його голосі, і, схоже, він зумів зачепити тебе — намацавши, як завжди, слабку струну твого серця. Ну, нічого не поробиш. Хай буде що буде. Але знай, що Ортханк повертається під владу короля — по праву.
І оскільки він йому, вочевидь, вже не знадобиться…
— Час покаже, — сказав Арагорн. — У будь–якому разі долину цю я віддаю ентам, нехай влаштовуються, як їм зручніше, аби стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.
— Він замкнений, — сказав Древес. — Я велів Сарума–ну замкнути двері і віддати ключі. Вони зберігаються в Брегалада.
104 
