Лёгкий, ненавязчивый романчик 
106 
Незабаром мандрівники наблизилися до Ізени, переправилися і, завернувши на північ, рушили уздовж межі області Темнолицих. Місцеві жителі тікали і ховалися — вони звикли боятися ельфів, хоча ті тут бували рідко; до того ж мандрівники були ще досить численні і добре озброєні. Тому їхали вільно, ставлячи намети на ніч, де сподобається. Так помалу минало літо. Їхали безлюдними лісами, Імлисті Гори тепер були увесь час праворуч. Виїхавши з лісу знову на відкриті луги, вони якось наздогнали старця, що плентався з ціпком, у подертому брудно–білому одязі, а за ним шкандибав другий бурлака, горблячись і схлипуючи.
— Куди йдеш, Сарумане? — окликнув його Гандальф.
— А тобі що? — буркнув старець. — Знову хочеш мною попихати? Тобі мало мого падіння?
— Можеш відразу сам відповісти на всі три питання: нічого, не хочу, ні! Але моя справа наближається до кінця. Мій тягар взяв на свої плечі король. Якби ти не пішов з Ортханку, міг би побачитися з ним і переконатися в його мудрості і великодушності.
— Ще не вистачало мені його чекати! Я не бажаю бути йому вдячним. Знаєш, куди я йду? Шукаю вихід за межі його володінь!
— Тоді ти помилився дорогою. У цьому напрямку тобі нічого не знайти. Коли хочеш, ми могли б допомогти тобі.
— Допомогти? — обурився Саруман. — Ти посміхаєшся! Я волів би, щоб ти плакав! Не вірю я й особі, яку бачу серед вас, вона завжди ненавиділа мене і плела змови за твоєю вказівкою! Звичайно, вона навмисно вибрала цей шлях — поглузувати з мене! Якби знати заздалегідь, я б подбав, щоб не дати вам такого задоволення!
— Поглузувати з тебе? Схаменися, Сарумане! — сказала Галадріель. — У нас вистачає інших справ і турбот, важливіших. Ти повинен радіти зустрічі з нами. Це твоя остання можливість…
— Буду радий, якщо ця зустріч насправді виявиться останньою. Навіщо мені витрачати сили, слухаючи вас? Мої надії загинули, поділяти ваші я не збираюся. Якщо, звичайно, вони у вас ще є, — очі Сарумана зловтішно блиснули. — Так–так!
Недарма ж я студіював стільки років таємні книги. Я знаю: ви теж приречені. Руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. Чудово! Чи знайдеться корабель, щоб віднести вас назад через таке величезне море? Ах, сріблистий кораблик, повний видінь! — засміявся він скрипливо і тицьнув ціпком свого супутника, що присів на землю. — Вставай, дурню! Завертай! Якщо шляхетне панство обрало цю дорогу, ми оберемо іншу. Ворушися жвавіше, а то й недоїдків на вечерю не одержиш!
Худий бурлака піднявся, крекчучи й лементуючи:
— Бідолашний старий Грим! Бідолашний Грим! І б’ють мене, і клянуть мене! Як я його ненавиджу! Ой, якби ж можна було його покинути…
— То покинь! — крикнув навздогін Гандальф.
Гадючий Язик лише зиркнув скоса зляканими, побляклими очиськами і зашкутильгав за Саруманом. Просуваючись уздовж кортежу, злощасна пара порівнялася з гобітами.
Саруман зупинився і глянув на них — а вони дивилися на нього з жалістю.
— Ага, і ви тут! — просичав Саруман. — Глузуєте з мого нестатку, га? Адже ви всього маєте досить, і їжі, і надій, і найкращого тютюну. Так–так, я все знаю. Знаю, звідкіля ваш тютюн. Чи не дасте вигнанцю жменьку?
— Я дав би, але не маю, — вибачився Фродо.
— В мене ще залишилося, — сказав Меррі. — Зажди!
Він зліз зі свого поні, пошарудів у притороченій до сідла торбі і простягнув Саруману шкіряний кисет:
— Бери! Віддаю охоче, бо ми взяли його в затопленому Ізенгарді.
— Моя власність, і дорого оплачена! — закричав Саруман, жадібно хапаючи кисет. — Жалюгідні крихти від того, що ти привласнив! На жаль, жебраку належить дякувати, якщо злодій віддає хоча б частину вкраденого… Ну, ти одержиш своє з гаком, коли відвідаєш Південну чверть. У Гобітанії ще багато років буде важко з тютюном!
— Дякую на доброму слові, — сказав Меррі. — Кисет віддай, адже він не твій! Висип тютюн у який–небудь вузлик.
— На грабіж відповідають крадіжкою, — кинув Саруман, дав стусана Гадючому Язику, і обоє поспіхом вирушили до лісу.
— Оце так–так! — пирхнув Пін. — Грабіж! А нам не належить відшкодування за марш по роханських степах?
— Шахрай, — сказав Сем. — Тютюн, бач, дорого дістався! Яким це чином він його здобув, ось що цікаво! Дуже мені щось не сподобалися його натяки на Гобітанію. Пора вже додому…
— Правильно, — визнав Фродо. — Але все ж таки треба відвідати Більбо.
— Неодмінно треба, — кивнув Гандальф. — Бідолаха Саруман! Боюсь, йому вже нічим не допоможеш. А ось він ще може нашкодити де–небудь, небагато, але відчутно!
106 
