очень нудно 
111 
— От і добре, — посміхнувся маг. — Якщо ми п’ятеро на них такого жаху нагнали, можна не хвилюватися — нам супротивники зустрічалися й страшніші. Принаймні, доки ми тут, не турбуйся — вони не нападуть.
— Чи надовго? — зітхнув Барбарис. — Погостювали б ви подовше! А то ми, самі розумієте, до таких жахів не звичні, а Слідопити, схоже, наші міста покинули зовсім. Тепер уже я бачу, чим ми їм зобов’язані, як мало їх цінували! Бо завелися в нас потвори жахливіші за розбійників. Узимку вовки скиглили під огорожею, по лісу нишпорять якісь темні — подумати — аж мороз по шкірі… Так, дуже, ?дуже це все неприємно й неспокійно.
— Ще б пак, — погодився Гандальф. — Останнім часом по всьому Середзем’ю було надто неспокійно. Але ти, Барбарисе, не журися: Бригору лихо краєчком зачепило, і я з полегшенням переконуюсь, що нічого особливо тяжкого тут не трапилось. Тепер настануть кращі часи, яких і старожили не пам’ятають. Слідопити повернулися: ми їхали разом із ними. У нас знову є король, дорогий мій Барбарисе; і він швидко нагадає про себе в цій частині свого королівства. Лихі потвори згинуть, Зелена стежка оживе, по ній будуть снувати королівські гінці, а пустища перетворяться на рясні лани.
Барило Барбарис задоволено кивнув:
— Так, мати трохи більше порядної публіки нікому не завадить. Але задерикуватих волоцюг з нас вистачить! Ми не бажаємо чужинців ані в Бригорі, ані навколо! Дайте нам спокій! Нема чого стороннім тут селитися і викорчовувати наші ліси!
— Буде вам спокій. І місця всім вистачить між Ізеною й Срібною, та й на південному березі Берендуїну; ніхто вас не буде тіснити. Адже колись люди жили за сто миль звідси на північ, де кінчається Зелений шлях, і на Північному узгір’ї, і над озером Евендим.
— На півночі, за Валом Мертвих? — із сумнівом спитав Бурлимон. — Та там самі привиди живуть, а з живих хіба що лиходії!
— Одначе там бувають і Слідопити, — заперечив Гандальф. — Вал Мертвих, кажеш? Авжеж, саме так зветься це місце здавна. Але колись звалось воно Форност–Ерайн, Північний град королів. І король незабаром повернеться туди, і тобі доведеться побачити на тракті розкішну процесію.
— Гаразд, сподіваймося на краще, — сказав Барбарис. — Може, й справи жвавіше підуть. Аби король Бригори не зачіпав.
— Не чіпатиме, будь певний. Він ваші краї знає і навіть любить.
— Яким це побитом? — здивувався Барбарис. — Сидить він десь за тридев’ять земель, на розкішному престолі у величезному палаці, винце, мабуть, із золотих келихів попиває! Навіщо йому мій заклад з пивом у кухлях? Хоча щодо пива ти, Гандальфе, не можеш заперечувати — пиво добре. А коли ти похвалив його минулої осені, ще смачніше стало! Це моя єдина втіха в тяжкі часи…
— Король теж казав, що в тебе пиво дуже добре, — вставив Сем.
— Король?
— Егеж! Це ж наш Блукач. Чи ти ще не втямив? Хазяїн нарешті зрозумів; очі його повилазили, він голосно засопів.
— Блукач? — ледве вимовив він. — Блукач на престолі! До чого ми дожили!
— До кращих часів, — відгукнувся Гандальф.
— Так–так, тепер вірю. Ну, панове, давно вже я ні з ким не размовляв так чудово! — Поклавши руку на серце, зізнаюся: тепер я спатиму спокійно. Є про що поміркувати, але це я відкладу на завтра. Гей, Нобе! — покликав він, визирнувши в коридор. — Нобе, телепню! — Він стукнув себе по лобі. — Заждіть, заждіть… Но–о–бе! Що ж таке я хотів?
— Може, знову лист якийсь забули? — підказав Меррі.
— Ви мені не вибачили ще ту стару історію, добродію Брендібок? Гей, на чому ж я зупинився? Ноб… Стайня… О! В мене тут опинилося дещо з вашого майна. Пам’ятаєте, Білл Терник, конокрад, продав вам поні? Так ось, він, той поні, до мене повернувся — звідки, вам краще знати. Ледве доплентався, худий, наче тріска, весь у реп’яхах, але бадьорий. Тепер Ноб за ним доглядає.
— Мій Білл! Не може бути! — підскочив Сем. — Ех, я, мабуть, у сорочці народився, як би там мій старий не гарчав! Ще одне бажання здійснилося! Де ж він, мій Білл?
Сем не пішов спати, доки не відвідав улюбленця у стайні.
Мандрівники сиділи в Бригорі весь наступний день,, і Барилко більше не скаржився на занепад у справах: увечері цікавість перемогла страх, і в заїзді яблуку ніде було впасти. Гобіти з чемності відвідали загальну залу і відповіли на безліч запитань. А оскільки у бригорян пам’ять хороша, ті питали у Фродо: чи написав він свою книгу.
— Ще ні, — казав він. — Везу багато нотаток, як приїду, всі впорядкую.
111 
