очень нудно 
110 
Барил Барбарис не став порівняно з минулим роком мовчазнішим і жив, як і раніше, бігцем. Але заїзд його був майже порожній: із загальної зали слабко лунали лише два–три голоси. Коли ж господар запалив пару свічок, щоб провести їх коридором, на обличчі його стали помітні зморшки стурбованості.
Барил завів їх до вітальні, де вони рік тому провели таку незвичайну ніч. Під удаваною бадьорістю господаря вчувалася зневіра. У Бригорі дійсно трапилося багато чого, і зовсім не на краще. Але гості не поспішали розпитувати.
Як вони й очікували, Барбарис з’явився після вечері спитати, чи задоволені вони. Ясна річ, усі були задоволені — пиво й частування в «Грайливому Поні» залишилися на вищому рівні.
— Не наважуюсь вам запропонувати провести вечір у загальній залі, — сказав Барбарис. — Ви, мабуть, втомилися, та й немає там нікого. Але, якщо приділите мені перед сном півгодини, я дуже хотів би побалакати спокійно й без свідків.
— І ми бажаємо саме цього, — відповів Гандальф. — Ми не дуже втомлені, подорож була спокійною. Щоправда, ми змокли й змерзли, але від цього ти нас уже вилікував. Сідай, Бурлимоне, а якби ти нам видав ще щіпку тютюну, ми б тебе благословили!
— Спитайте краще чогось іншого, — засмутився Барбарис. — Тютюну нам якраз і бракує! Скільки виростимо, стільки й наше — а це ж крапля в морі! З Гобітанії нічого тепер не отримуємо. Ну, заради вас я вже якось подбаю.
Він збігав кудись і приніс зв’язку нерізаного листя, якого товариству вистачило б днів на два:
— Ось, це найкраще, що маю, хоча цьому зіллю до тютюну з Південної чверті як куцому до зайця. Я завжди так вважав, хоча взагалі, прошу вибачити, Бригора мені подобається більше, ніж Гобітанія!
Для господаря підсунули до каміна широке крісло, Гандальф сів навпроти, а гобіти — на низьких стільчиках поміж ними; пробалакали не півгодини, а вчетверо більше, слухаючи місцеві новини і розповідаючи свої. Оповіді гостей вражали славетного трактирника й важко доходили до розуму; він тільки й міг повторювати:
— Та невже, добродію Торбинс… тобто Підкопай…. Ох, усе в мене геть–чисто переплуталось! Та що ви, майстре Гандальфе! Подумати тільки! Нечувано! Що за часи!
Самому Барбарису теж було що розповісти. У Бригорі було неспокійно, у справах — самі негаразди…
— З–за кордону ніхто не прибуває, — скаржився Барбарис, — а тутешні всі сидять по домівках, зачинившись на всі засуви. Все через цих чужинців, що стали вчащати до нас по Зеленому шляху — та ви, мабуть, пам’ятаєте. Після вашого від’їзду вони прямо юрбами сунули. Зустрічалися серед них і справжні бідолахи, що рятувалися від навали, але здебільшого — злодії, мерзотники й підлі вбивці. До такого жаху дійшло, до справжньої сутички, були навіть постраждалі, вбиті, слово честі, я не перебільшую!
— Вірю, вірю, — кивнув Гандальф. — І скільки ж було вбитих?
— Одних троє, інших двоє, — сказав Барбарис, лічачи окремо людей і гобітів. — Бідолашні Мак Верескор, Ролі Сливоу, малюк Том Тернозбір з–за пагорба, та ще Віллі Рийберег і один Підкопай зі Старого Порубу — все порядна публіка, ми за ними досі плачемо. А Харрі, що був за брамника при Західному в’їзді, і Білл Терник переметнулися до тих приблуд, та з ними разом і втекли. Либонь, це вони впустили ворогів, коли трапилася бійка: десь під кінець року ми їх виставили без церемоній, а відразу після Нового року, як випав сніг, все й трапилось… Взагалі, Харрі й Білл перетворилися на розбійників, засіли чи в лісах за селом Тесаки, чи на пустищах північніше нашого пагорба — наче за колишніх страшних часів. На тракті всім не–затипі , намагаються далеко не їздити, а вечорами зарання в домах замикаються. І треба тримати вартових при огорожі, та ще біля воріт ставити варту.
— А нас ніхто не зачіпав, — сказав Пін, — хоча ми їхали не поспішаючи і без остороги. Ми вважали, що всі труднощі позаду…
— Ні–ні, добродію Перегріне, і попереду ще більше ніж досить! А вас не зачіпали тому, що озброєне товариство з мечами, шоломами та усім таким їм не до шмиги. Насправді будь–хто двічі зважив би, перш ніж на вас лізти. Щиро кажучи, як я вас побачив, теж трохи злякався!
Тільки тепер гобіти збагнули, що бригоряни дивуються не поверненню їх, а озброєнню. Самі вони призвичаїлися, спілкуючись з воюючими народами, і не подумали, яку увагу всіх привернуть у їхній рідній країні блискучі кольчуги, гондорські шоломи, роханські гербові щити… Та ще на довершення всього Гандальф увесь у білому, на розкішному білому коні, у пишному плащі, що виблискує золотом і блакиттю, з довгим мечем біля пояса!
110 
