очень нудно 
199 
І чи не згадав Волдеморт ті глухі албанські ліси, коли набагато пізніше шукав надійного сховку, щоб залягти на довгі десять років?
Проте діадему, відколи вона стала його безцінним горо—краксом, він не залишив у скромному дереві… ні, діадема
таємно повернулася до свого справжнього дому, і Волдеморт мусив заховати її десь тут…
— … того вечора, коли прийшов проситися на роботу! —вигукнув Гаррі, завершуючи свою думку.
— Я перепрошую?
— Він заховав діадему в замку того вечора, коли просив у Дамблдора дозволу тут викладати! — пояснив Гаррі. Висловивши думку вголос, він нарешті збагнув сенс усього. — Він заховав діадему по дорозі до кабінету Дамблдора, або ж коли з нього вертався! Хоч він, мабуть, домагався викладацької посади ще й з іншої причини — він би тоді зміг украсти ще й Ґрифіндорів меч… дякую вам, дякую!
Гаррі залишив її в повітрі цілком збентежену. Завертаючи за ріг коридору, що вів у вестибюль, він ще раз глянув на годинник. До півночі залишалося п'ять хвилин, а він, хоч і знав тепер, що було останнім горокраксом, ні на крок не наблизився до розгадки, де саме він схований…
Багато поколінь учнів не зуміли знайти діадему. Це могло означати, що вона не у рейвенкловській вежі… але якщо не там, то де? Яку схованку міг виявити Том Редл у Гоґвортсько—му замку, котра, на його думку, зберегла б таємницю навіки?
Занурений у розпачливі роздуми, Гаррі завернув за ріг, та не встиг ступити й кілька кроків, як вікно ліворуч відчинилося з оглушливим тріском і брязкотом. Він відскочив, а в вікно влетіло чиєсь велетенське тіло і вгатилося в протилежну стіну. Від цієї істоти зі скавулінням від'єдналося щось велике й волохате, і це щось стрибнуло на Гаррі.
— Геґріде! — закричав Гаррі, відбиваючись від вовкодава Ікланя, що намагався його лизнути, а величезна бородата постать Ікланевого господаря почала спинатися на ноги. —
Що за?…
— Гаррі, ти осьо тут! Ти —тут/ Геґрід нахилився, швиденько обійняв Гаррі — аж у того
затріщали ребра — і побіг назад до розбитого вікна.
— Файний хлопчик, Ґропику! — заревів він кудись униз. — За хвильку побачимось, будь си мені чемний!
За Геґрідовою спиною Гаррі побачив, як темряву ночі розкололи далекі спалахи світла, і почув дивний пронизливий крик. Зиркнув на годинник. Настала північ. Почався бій.
— Шляк би його трафив, Гаррі, — важко дихав Геґрід, — це вже? Пора до бою?
— Геґріде, звідки ти взявся?
— Та почув оно Відомо—Кого аж у печері, — похмуро пояснив Геґрід. — Голосно ж він кричєв, га? "Як не віддасте Поттера, то ваш час мине опівночі". Але ж я знав, шо ти тут і шо має бути. Та годі вже, Ікланю! Ну, то ми всі й прийшли — я, Ґропик, Іклань. Прорвали всі ті кордони коло лісу. Ґропик ніс нас обох — Ікланя й мене. Я йому звелів занести мене в замок, то він і всадив мною у се віконце, дай йому Боже здоровлячка. Хоч я й не зовсім те мав на увазі, але… а де Рон і Герміона?
— Я й сам, — відповів Гаррі, — хотів би це знати. Ходім. Вони квапливо рушили коридором. Іклань вистрибував
довкола них. Гаррі чув скрізь у коридорах метушню, тупотіння ніг і крики, а з вікон було видно, як вдалині на темних шкільних угіддях спалахує світло.
— Де се ми йдемо? — засапано спитав Геґрід, гупаючи вслід за Гаррі своїми ножиськами, аж підлога тріщала.
— Я й сам добре не знаю,—відповів Гаррі, вкотре навмання завертаючи за ріг, —але Рон і Герміона мають бути десь тут.
У коридорі попереду лежали перші жертви битви: два кам'яні ґарґуйлі, що зазвичай охороняли вхід до вчительської, були розтрощені закляттям, що влетіло крізь ще одне розбите вікно. їхні уламки ледь помітно ворушилися на підлозі, а коли Гаррі перестрибував відірвану кам'яну голову, та кволо простогнала:
— Ой, не зважайте на мене… я просто лежу собі й кришуся. Бридка ґарґуйляча пика нагадала раптом Гаррі мармурове
погруддя Ровіни Рейвенклов, що стояло вдома у Ксенофілія з тим чудернацьким головним убором… та ще статую у рейвенкловській вежі з кам'яною діадемою на білих кучерях… Дійшовши до кінця коридору, пригадав ще одне кам'яне
зображення: погруддя бридкого літнього чаклуна, якому Гаррі власноруч почепив на голову перуку й стару побиту тіару. Ця згадка обпалила його, наче ковток вогневіскі, і він аж спіткнувся, ледь не впавши. Нарешті він збагнув, де його чекає горокракс… Том Редл, який не довіряв нікому і завжди діяв сам, міг зарозуміло припустити, що лише він, він один, спромігся розгадати найсокровенніші таємниці Гоґвортського замку. Звісно, що Дамблдор і Флитвік, ці зразкові учні, ніколи не опинялися в цьому заповітному місці, а от його, Гаррі, свого часу заносило вбік від правильного шляху… отут, нарешті, й була та таємниця, відома тільки йому і Волдеморту, що так і залишилась недоступна Дамблдорові…
199 
