очень нудно 
66 
— Я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім крихітній, кімнатинці, — гість почав відмірювати руками, — так ось — канапа, а навпроти друга канапа, а поміж ними столик, і на ньому чудова нічна лампа, а до віконця ближче книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги і грубка. О, яка в мене була обстанова! Надзвичайні пахощі бузку! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів де кінця…
— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.
— Саме так! Пілат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами будуть: «…П’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат». Ну, природно, я виходив на прогулянки. Сто тисяч — величезні гроші, й у мене був прекрасний костюм. Або рушав обідати в який-небудь дешевий ресторан. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи зберігся він досі.
Тут очі гостя широко розплющилися, і він продовжував шепотіти, дивлячись на місяць:
— Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві. Й ці квіти дуже чітко вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Вона завернула з Тверської в провулок і тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте? Тверською йшли тисячі людей, але я вам ручуся, що побачила вона мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна, ніким не бачена самотність в очах!
Корячись цьому жовтому гаслу, я теж завернув у провулок і пішов її слідами. Ми йшли кривим, неошатним провулком безмовно, я з одного боку, вона з другого. І не було, уявіть собі, у провулку ані душі. Я карався, бо мені здавалося, що з нею необхідно говорити, і бентежився, що не вимовлю й слова, а вона піде, і ніколи більше я її не побачу.
І, уявіть, несподівано заговорила вона:
— Подобаються вам мої квіти?
Я виразно пам’ятаю, як пролунав її голос, досить-таки низький, але зі зривами, і, хоч як це безглуздо, здалося, що луна прокотилася провулком і відбилася від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, підходячи до неї, відповів:
— Ні.
Вона поглянула на мене здивовано, а я нагло, цілком несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! Оце так штука, га? Ви, певно, скажете, божевільний?
— Нічого я не кажу, — гукнув Іван і додав: — Благаю, далі!
І гість продовжував:
— Так, вона скинула на мене здивовані очі, а після довгого погляду спитала таке:
— Ви взагалі не любите квітів?
У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов поруч неї, намагаючись ступати в ногу, і, собі на подив, зовсім не відчував себе скутим.
— Ні, я люблю квіти, лише не ці, — сказав я.
— А які ж?
— Я троянди люблю.
Тієї миті я пожалкував про те, що це сказав, бо вона провинно всміхнулась і жбурнула свої квіти у рів. Розгубившись трохи, я все-таки підняв їх і простяг їй, але вона з осміхом відштовхнула квіти, і я сам поніс їх у руках.
Так ішли мовчки якийсь час, поки вона не забрала в мене з рук квіти і не кинула їх на бруківку, потім просунула свою руку в чорній рукавичці з розтрубом під мою, і ми пішли поруч.
— Далі, — сказав Іван, — і не пропускайте, будь ласка, нічого!
— Далі? — перепитав гість. — Що ж, далі ви могли б і самі вгадати. — Він рвучко витер непрохану сльозу правим рукавом і продовжував: — Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулкові, й вразило нас обох одним махом. Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж! Вона, щоправда, твердила згодом, що це не так, що ми, безперечно, були закохані бозна-відколи, не знаючи, не бачачи одне одного, і що вона жила з іншим чоловіком… і я там, тоді… з цією, як її…
— З ким? — запитав Бездомний.
— З цією… ну… з цією, ну… — відповів гість і заклацав пальцями.
— Ви були одружені?
— Та так, ось же я клацаю… З цією… Варочкою… Манечкою… ні… Варочкою… ще сукня смугаста, музей… Втім, я не пам’ятаю.
Так ось; вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла в той день, щоб я нарешті її знайшов, і що якби цього не сталось, то вона отруїлася б, позаяк життя її — порожнеча.
Так, кохання вразило нас миттєво. Я це знав того ж дня, через годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівських мурів на набережній.
Ми розмовляли так, наче розійшлися вчора, наче знали одне одного багато років. Другого дня ми умовилися зустрітися там-таки, на Москві-ріці, й зустрілися. Травневе сонце світило нам. І незабаром, невдовзі стала ця жінка моєю таємною дружиною.
66 
