Розділ 13

ПОЯВА ГЕРОЯ

Отож невідомий погрозив Іванові пальцем і прошепотів: «Цссс!»

Іван опустив ноги з ліжка й пригледівся. З балкона обережно заглядав у кімнату виголений, темноволосий, з гострим носом, бентежними очима і з пасмом волосся, що спадало на лоб, чоловік приблизно років тридцяти восьми.

Пересвідчившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач посмілішав і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що приходень зодягнутий у лікарняне. На ньому була білизна, черевики на босу ногу, на плечах накинутий бурий халат.

Приходень підморгнув Іванові, заховав у кишеню в’язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — і, діставши ствердний знак, примостився на кріслі.

— Як же ви сюди потрапили? — корячись сухому застережливому пальцю, і собі пошепки запитав Іван. — Адже балконні грати на замках?

— Ґрати-бо на замках, — потвердив гість, — але Прасковія Федорівна — чудова, тільки все-таки неуважна людина. Я поцупив у неї місяць тому в’язку ключів і, таким робом, дістав змогу виходити на спільний балкон, а він оперізує весь поверх, і ось так інколи навідувати сусіда.

— Але як ви виходите на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? — поцікавився Іван.

— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому, що мені тікати нікуди. — І після паузи докинув: — Отож сидимо?

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.

— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей. Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?

— Вчора в ресторані я одному суб’єктові засвітив у пику, — мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.

— Підстави? — суворо запитав гість.

— Так, визнаю, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.

— Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками… Ні, вже це ви облиште, і назавжди.

Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:

— Професія?

— Поет, ~ чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.

— Ох, і не щастить мені! — вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: — А ваше прізвище?

— Бездомний.

— Ох, ох… — сказав гість, морщачись.

— А вам що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено попитав Іван.

— Страшенно не подобаються.

— А ви які читали?

— Ніяких я ваших віршів не читав. — нервово вигукнув відвідувач.

— А як же ви таке говорите?

— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — наче я інших не читав? А втім… хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?

— Страхітливі! — раптом сміливо й відверто промовив Іван.

— Не пишіть більше! — попрохав приходень благально.

— Обіцяю і присягаю! — урочисто сказав Іван.

Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора долинули м’які кроки і голоси.

  63